ПОДЕЛИТЬСЯ

Пізня осінь пахне вогким листям і яблуками, заплутує туманами і нанизує ув коралі вітром. Пізньої осені з-під ніг втікає небо, розчиняючи в собі будинки, кроки і залишаючи брудно-дощовий слід.

Пізньої осені мені не хочеться говорити, хочеться кутатись в думки, спогади, ховати шию в шаликах, піднятих комірах і теракотових вовняних гольфах. Хочеться светрів з ангорою чи мохером і грубої-грубої осінньої в‘язки – в коси, напевне.

Восени у мене мерзнуть руки, та я завжди відтягую вдягання рукавиць – це ж бо так по-зимовому. Натомість, ховаю руки в кишені, грію об чашки з міцною, чорною, як шоста година по-полудні, кавою, намагаюсь вкрити рукавами чи хоча б стиснути у кулаки.

Пізньої осені не хочеться парфумів. Жодних. Щоби на перебити той терпкий запах вогкого листя із яблуками. Він ще от-от і потоне в калюжах талого першого снігу, загубиться десь між ялиною, імбирем і корицею, а поки – вдихати. І кутатись – в думки, шалики, підняті коміри, теракотові вовняні гольфи й тумани.

Автор: Марта Гулей 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ