ПОДЕЛИТЬСЯ

Якби вони вміли говорити, то розповіли б нам про кожну хвилину численних подорожей і сотні годин підкорення нових маршрутів. Тисячі кілометрів нашими недосконалими дорогами, які ведуть назустріч старим і новим друзям, в обійми коханих і справжніх.

Вони б розповіли про пікніки на узбіччі та в лісі, про важкі підйоми і шалені спуски, гладкі, як злітна смуга, нові автобани і розбиті сільські дороги. Маленькі магазинчики з привітними і живими продавцями, які питають завжди, куди ти такий і звідки ідеш.

Розповіли б вони про глибокі холодні криниці при дорозі й пахучі червоні яблука на маленькій останівці, де із назви населеного пункту із дев’яти букв двох уже давно немає.

Про старенького дідуся, що проводжає тебе замисленим поглядом, і його корову, що ради тебе підняла голову і перестала жувати.

Вони б розповіли про дітлахів, які цього року більше не пішли до школи, бо в класі лишилося тільки троє дітей.

Вони могли б розповісти так багато, що ніякі вуха не витримали б цю дивовижну і безкінечну повість.

Мої велосипеди навіть могли б розповісти цілий роман, і в кожного з них він був би своїм, несхожим на інші. Але вони мовчать, на відміну від мене. І я за це їх безмежно люблю. Всіх разом і кожного зокрема. Майже дві сотні сталевих, дюралевих і карбонових коників.

Мої мовчазні друзі в очікуванні безкінечних пригод.

Автор: Андрій Ладик, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ