ПОДЕЛИТЬСЯ

Знаєш, Господи, ми завжди були друзями. Ти не чіпав мого без дозволу, я не торкала Твого. Ти завжди брав слухавку і притуляв мовчки до свого плеча, аби вихлюпало солоними океанами, брудними калюжами, смердючим бензином, коли ми про відверте. Ти стояв поруч, коли я намарно гатила море старими габлями, і скрушно хитав головою. Але не відбирав, міряв впертість, дивувався…

Боже ж мій, як Ти точно все виміряв… Як гарно випалив мої поля. Як вчасно висушив всі мої ріки. Надсилай кораблі. Я достатньо порожня для цього.

Ти хотів полігони? Тримай. Більше ніхто не пручається.

Ти хотів показати, як народжуються корали на дні і паруються риби? Показуй. Мовчки дивлюсь.

Голоси розпанахують діри, голоси роз’їдають небо. Я насправді чекаю від Тебе незламної віри, яку ніхто і ніщо не зупинить. Десь там, лежачи на піску ті, хто знає, у що вони вірять, будуть плавати вільно і тихо, і ніколи про це не розкажуть. Я насправді чекаю від Тебе нестримної правди, за якою тихим суфлерством «все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить…»

Сіла за парту. Пишу.

Автор: Дар’я Рудик, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ