ПОДЕЛИТЬСЯ

Історія дивного кохання, яку мені майже випадково довелося почути більше двадцяти років тому, вразила мене того далекого дня до глибини душі. Спочатку вона звучала для мене наче в дешевому кіно, але вкінці я зрозумів, що дивлюся не фільм, а саме життя, яким воно насправді є у всій дикій красі та нерозгаданій таємниці.

Навчався я тоді в одному столичному закладі два роки поспіль стаціонарно, а жив час від часу майже у всіх районах Києва. Принади мегаполіса цікавили мене завжди вкрай мало. І не лише тому, що я чоловік цілком провінційний, а тому, що при всіх перевагах столиці Київ так і не зміг сподобатися мені ані древнім Подолом, ані лісовими окраїнами Дарниці, ані навіть розкішним Печерськом. Не зміг я полюбити нашу столицю. Саме місто назавжди залишилось для мене чужим і далеким, чого ніяк не скажу про деяких його мешканців. Якби не їхня тогорічна якась оголена душевність і пристрасна погоня за коханням, я б захотів назавжди забути столицю. А тепер уже не забуду ніколи. Особливо ту історію.

Не можу згадати, як звали того чоловіка. Морозного суботнього ранку ми мали з ним розвантажити дві фури неподалік Святошинського метро. Спільний знайомий звів нас, дав передплату й адресу «шабашки». Робота була на півдня.

Поки ми вдвох йшли два кілометри пішки від станції метро до складу, швидко дорогою познайомилися, розговорились. Я маю дику, незрозумілу навіть для себе самого, звичку відкривати незнайомим людям деякі досить відверті речі про себе. Мабуть, це від наївного сподівання на взаємну відвертість, що не проходить у мене донині. Я чомусь взяв і розповів йому про свою першу любов, сам не знаю для чого і навіщо. Незнайомому чоловікові, якого бачив вперше і востаннє.

Він зупинився на мить, і я побачив, що він ледь стримує сльози, а довкола не було нікого, окрім нас двох.

– Можна і я щось відкрию тобі? Я сильно люблю одну жінку. Дуже сильно. Я нікого так не любив ні перед тим і ніколи не любитиму згодом. Я знаю це точно. І це не жарт, не гра, не пафос. Вона – моє найбільше кохання.

– І що?

– Вона виходить заміж. Сьогодні. За іншого, не за мене. А я йду розвантажувати з тобою фуру.

– Ну то йди до неї.

– Я вчора ходив, і вона сказала, що вже пізно. Але не знала чому.

– Ну то, може, вона не твоя? Твоя від тебе не втече, як кажуть.

– Ні, вона моя. Я знаю це точно.

– Чому тоді не вийшла за тебе?

– Не знаю. Вона сильно помилилась.

– А ти не багато на себе береш, роблячи такі висновки?

– Ні. Я знаю точно, що вона має бути моєю. Мені інша не потрібна. Я просто знаю це.

– А якщо вона все життя проживе тепер із ним?

– Це нічого не змінить. Я завжди знатиму, що вона помилилась.

– А ти казав їй, що любиш і хочеш бути з нею? Пропонував одружитись? Що вона хоче?

– Так, звісно. Я не знаю, що вона хоче. Вона вагалась, довго не хотіла, просила зачекати. Ми посварилися пару разів. Я був спочатку надто наполегливим і впертим. А потім надто м’яким і ненав’язливим.

– Значить, у вас не було взаємності й тоді нема про що шкодувати.

– Ні, це не так. Вона мене теж любить. Ми це обидва знаємо.

– Дивно. Чому тоді вона нині виходить за іншого?

– От і я не розумію…

Ми підійшли до складу і приступили до роботи. Ще засвітла все завершили, взяли оплату й назавжди розбіглися.

Я донині не знаю, чим закінчилась його історія. Пам’ятаю лише його стан. Він був страшно закоханим в ту жінку. Років йому було під сорок, і на той час я був вдвічі молодшим за нього. Жінку ту він добре знав біля десяти років. Про неї він говорив з таким відчайдушним ентузіазмом, що я навіть на мить подумав, що він сам і вигадав її ради розмови. Згодом я, мабуть, і переконав би себе в тому, що та історія просто наснилась мені. І той чоловік і його кохана. І вся ця столична маячня. Але то був не сон. Наш той самий спільний друг потім підтвердив мені, що теж став очевидцем цієї дивовижно трагічної та незрозумілої історії кохання. Двоє людей, що сильно кохали одне одного, вирішили чомусь не одружуватися.

Думаю, що та жінка досі заміжня, народила своєму некоханому чоловіку трьох дітей і живе собі одноманітним, рутинним життям столичної окраїни. А той мій випадковий напарник досі чекає на неї. Кохає, мріє і переконує себе, що вони чомусь припустилися фатальної помилки і що все могло бути інакше.

Той чоловік запам’ятався мені своєю винятковою вірою у сильні та щирі почуття до жінки. Він сильно кохав її.

Любити – це не завжди розуміти, але завжди діяти. Втім, ця дія не завжди приводить до очікуваного результату. І я донині вважаю це однією з найбільших загадок нашого буття. Напевно, любов має свою власну самодостатню логіку. Любов – це не лише дія. Це такий стан, річ в собі, самостійне явище із внутрішніми законами та цілями. Спрямована ця любов на досягнення найвищого добра для тих, кого невідомо чому обрала. Незалежно чи отримає вона взаємність, чи ні, черпає вона свою вічну силу з невідомого мені джерела. Наче гірська річка, що пробиває скелі, зносить вона на своєму шляху величезні дерева, впадає в океан… а потім знову попадає білою шапкою на вершини мовчазного сірого гірського хребта.

Історія мого випадкового напарника-вантажника далекої зими 1994 року навчила мене діяти рішуче і впевнено в питаннях романтичних і доленосних. За два роки я зустрів мою майбутню дружину. Через тиждень побачень запропонував за мене вийти. За місяць вона дала згоду, і за рік ми одружились. Нині наша донька уже старша і вища зростом, ніж була її мама у той день, коли я зізнався їй у закоханості. У нас все склалося добре, і ми справді щасливі. Я не знаю, чому той чоловік завдяки коханню став таким нещасним. І можливості це хоч якось з`ясувати я теж тепер не маю.

Автор: Андрій Ладик, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ