ПОДЕЛИТЬСЯ

Жила-була собі Ковдра звичайна. Одного дня її купили в магазині та принесли додому. Спочатку вона лежала в шафі запакована, а потім її витягли, розпакували, одягли в красиву квітчасту підковдру та поклали на ліжко.

В першу ніч Ковдра чулася дивно. До цього дня вона знала тільки дотики холодних швейних машин, кравецького столу, рук, що швидко згортали-розгортали, пластикової упаковки і твердої полиці. Життя ж у ліжку для неї було зовсім іншим – м’яким, ніжним, повільним. Але найдивовижнішим з усього було тепло, яке людина, вкрившись, передавала їй.

Зранку, відчуваючи, як швидко вистигає, Ковдра щосили старалась запам’ятати оте тепло і дотик людського тіла. Декілька годин вона лежала на ліжку та все думала: чи повторяться оті незвичні відчуття, чи прийде людина до неї ще?

І так повторювалося щовечора – людина приходила, загорталась у Ковдру, а потім наставав ранок і вона йшла. Деколи залишала Ковдру на ліжку, а деколи прибирала до темної шафи. Звісно, Ковдрі набагато цікавіше було залишатись на ліжку. Тоді вона могла спостерігати за усім, що було навколо: стінний годинник, що урочисто та поважно бамкав, стіл, за яким час від часу хтось обідав чи вечеряв, великі шафи, які відкривались та закривались і куди час від часу її прибирали.

Минав день за днем, і Ковдра почала звикати. Вона вже не тішилася настанням сутінків, знаючи, що за сутінками – ніч і до неї прийде людина. Вона вже не дивувалася вікну, яке щоразу показувало іншу картину. Хоч загалом нічого не змінювалось, але щомиті були свої барви та свій рух. Вона вже не слухала тонів людських розмов, намагаючись розгадати, про що вони. Вона перестала чекати і радіти, все частіше була незадоволеною. Їй бракувало нових та яскравих вражень. Вона мріяла, що одного разу її знову запакують і перевезуть до нової кімнати, де буде багато нового, де їй виділять краще ліжко, чи буде краще вікно і де годинник не буде так голосно бамкати. Вона навіть уявляла собі нову людину, яка буде приходити щовечора та вкриватися нею. А можливо, та нова людина буде забирати її з собою, чи носитиме на руках до інших кімнат, чи…

Багато про що мріялося Ковдрі, але нічого не змінювалось. Та сама людина приходила щовечора, той самий годинник на стіні, і навіть ту саму картинку показувало вікно. І Ковдра почала відчувати тотальний жаль до себе. Що усе так погано. Що її використовують. Що немає нікого, хто б її по-справжньому любив. Потім жаль змінився байдужістю. А байдужість зробила Ковдру такою холодною-холодною. І Ковдра замерзла.

Йшов час. І одного разу сталося дивне – з Ковдри зняли підковдру, але нової не одягли. Ковдра вже не тямила себе від щастя – скоро буде нове, яскраве та цікаве життя! Та її просто поклали до шафи.

«Мене забули! Мене не люблять! Мене покинули! Ну чому ж я не подушка, її, напевне, взяли з собою – вона менша! І чому я не простирадло – його вже точно-преточно не залишили, адже воно таке тоненьке! О, а підковдра! – від однієї думки Ковдрі стало зовсім погано. – Це все ота підступна підковдра! Це вона намовила людину залишити мене тут і сказала, що буде замість мене! Які ж вони всі погані! Як же ж вони зі мною могли так недобре вчинити! Як же ж вони за моєю спиною все обговорили! Яка ж я нещасна!..» І Ковдра через злість і заздрість, що переповнювали її, просто втратила силу думати.

Минав час. Ковдра розуміла: все якось не так, все якось довго, все якось інакше. Не чути людських голосів, не видно світла, яке запалювали ввечері, немає запахів, якими пахла людина в цій кімнаті. Холодна Ковдра лежала в шафі та згадувала минуле. Як її забрали з магазину, як принесли, як одягали в різні підковдри, як підморгував до неї годинник, як вітало її вікно, як пританцьовував стіл, яка тепла була людина, яка щоночі вкривалася нею.

І раптом ковдра розплакалась. Так, ковдри теж плачуть, правда, тільки тоді, коли ніхто не бачить. Плакала вона довго-довго. І з тими слізьми розчинився жаль до себе. Він танув з кожною сльозою, і його ставало все менше. За ним почала танути заздрість. Злість, залишившись без компанії приятелів, сама забралася геть. І Ковдра раптом відчула себе вільною. Вона відчула себе знову легкою та бажаючою вкривати – ну зовсім так, як було давним-давно, ще на фабриці, коли її творили.

Несподівано відкрилися двері шафи і Ковдру підхопили знайомі руки. Закружляли з нею в танці, обіймали та гладили, потім одягли в підковдру та поклали на ліжко. Ковдра підморгнула подушці, що вже чекала її там, усміхнулась годиннику, зазирнула у вікно й почулася потрібною. Вона вже знала: людина прийде сьогодні до неї. І вона вкриватиме її. Вона буде берегти людське тепло до ранку, оберігаючи її сон.

Ковдра подумала: «Як добре, що я не подушка – адже на ній тільки голова лежить. Як добре, що я не простирадло – воно не вкриває. Як добре, що я є я! Я вмію обіймати, вмію берегти тепло, я – м’яка та велика, в мене так зручно загортатися та грітися!»

І Ковдра заспокоїлась. Вона зрозуміла, хто вона. І вирішила, що вже ніколи не буде хотіти бути кимось іншим, бути не собою.

Автор: Надія Кондратюк, Останівка 

ПОДЕЛИТЬСЯ
Предыдущая статьяПусть красота будет не хрустальной
Следующая статьяИндикатор зрелости
Любить людей. Такими, які вони є. Вважає, що безумовне прийняття та щирість – це основа людського спілкування. Закінчила Львівську консерваторію. Працює в сфері захисту дітей. Життєве кредо: все буде добре. З нами стається тільки те, що для нас найкраще, як би ми не супротивились цьому.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ