Ніч заколисала дощові хмари, і ранок виплакатися не зміг. Глибока темрява вологого неба посунула далі, на північ, і перші, несміливі, майже прозорі промінчики почали ковзати верхівками будинків і розхристаних пальм.
Душа моя літала старовинними вуличками південного турецького міста і зачудовано спостерігала за невгамовними птахами й всюдисущими котами, заглядала у відкриті вікна і через високі, кам’яні паркани. Зачарована ароматами і кольорами, вона милувалась вологими квітами і лимонами. Бавилась відображенням у калюжах і відпочивала на величезних глибах напівзруйнованої фортифікаційної стіни. А потім надто тісні, довгі, викривлені вулиці вивели її до старого порту, і тоді душа поринула в море!
Вона гойдалась на хвилях і голосно реготала, злітала до неба і лоскотала вітер, кружляла над скелями, гублячись у темних хмарах, а потім тихенько заспівала, примостившись біля старих, облізлих човнів.
Місто оживало. У вікнах почали з’являтись тіні, крізь сонну тишу проривались голоси. Собаки нагострили вуха. Згасли останні ліхтарі. Головними магістралями міста, наче привиди, понеслись перші пусті автобуси…
І полетіли над морем примари вчорашнього дня й залишився куций, прохолодний, січневий ранок. Такий же короткий, як зимовий день. Але свіжий. Надихаючий. Той приємний ранок, коли серце зігрівають не сонячні промені, а теплі спогади. Коли душа літає!
Автор: Катерина Самойлик, Останівка
Фото на прев’ю з особистого архіву автора
