ПОДЕЛИТЬСЯ

З роками частіше згадуються не окремі місця, події, люди, а те, що відчував, переживав, що хвилювало й цікавило. Уже важко без світлин пригадати обличчя давніх друзів, лагідної бабусі, молодих батьків. Однак із пронизливою точністю виринає зачарованість літнім росяним ранком, безмежне щастя щирої дружби, перші дитячі образи й сльози, заховані у бабусин фартух.

І пісня… Як раніше часто співали! На всі сімейні свята, зібравшись великою родиною, сердечно виводили «Марусю», «Рушник», «Цвіте терен» і ще з десяток улюблених пісень і романсів. Як завмирала дитяча душа, коли глибоке відчуття єдиного роду, взаємної поваги й любові торкалося найніжнішої струни, що єднала покоління.

Телефони були рідкістю, в гості ходили без попереджень, гостям раділи й неодмінно пригощали. Пахощі домашніх пиріжків і млинців, полуничного варення й вишневого чаю ще й досі здаються найсмачнішими.

Яка втіха, що поруч ті, для кого ці спогади такі ж рідні й цінні, хто готовий, занурившись у минуле, по-дитячому перебиваючи, вигукувати:

– А пригадуєш, як ми загубилися в лісі?

– Ні, краще згадай, як ти пофарбував сусідського Барсика.

– Ой, а я знаю, хто боявся стрибнути з тарзанки»…

У такі миті  одночасно оживають колишні спогади й пишуться нові, про які, зібравшись у родинному чи дружньому колі, згодом знову спитається: «А пригадуєш?..»

Автор: Ольга Тицька, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ