ПОДЕЛИТЬСЯ

Гуркіт книжкових полиць від кроків нашого вчителя налаштовував нас на робочий лад. Глобуси тремтіли разом із нами перед кострубатими фізичними формулами на дошці. Вчителька наче лоскотала повітря пальцями, розминаючись. Урок починався, і ніби розпочиналося кіно: літали планети й відштовхувались магніти, крутились лінзи чи механічні пристрої, а серед всього того була… ні, не вона, були ми. Цупко підхоплювала Ірина Володимирівна нас із-за парт, вигукуючи: «Ось електрон, а ось протон і нейтрон!» – ми літали по орбітах і вибухали разом із дослідами. Вмить вчителька заспокоювалась, тихо пояснюючи тему далі, і все б було добре, якби не ставалося непоправне.

Хтось необачливо міг клацнути ручкою. У такі миті в класі наставала мертва в усіх відношеннях тиша. Крейда спокійно клалася на стіл, поважні спокійні кроки вже не так лякали глобуси, тож ручка лагідно конфісковувалась у власника назавжди. А Ірина Володимирівна за секунду продовжувала ходити поміж парт, пояснюючи чудернацькі речі так зацікавлено й просто, що не можливо було щиро не закохатися у фізику. Ми називали це справжнісінький педагогічний пікап.

Ірині Володимирівні личила коротка зачіска, хоча вона підкреслювала що завгодно, окрім жіночності. Вчителька ніколи не виглядала втомленою або розлюченою. Вона сама була, наче формула – стримана та чітка в усьому. А, бувало, задасть посеред теми нам загадку, а ми в ступорі, мовчимо. Вчителька у відповідь нам – язика! І сміялася вона разом з нами, розмахуючи тонким вказівним пальцем.

Моя героїня. Я згадую її щоразу перед своїми уроками. Скільки в ній було захопленості, скільки життя…

А може, вона була лише вмілим маніпулятором і наша підвищена цікавість, а далі – успішність, лише додавала їй робітничу премію? Я не знаю, та й не хочу знати цієї відповіді. Все, що я знаю, це те, що вона завжди давала шанс. Поряд з нею дитина відчувала себе людиною. В нас було право на все, окрім зневаги до науки. На помилку, на плутанину, на питання й пошуки, але тільки не на нудьгу, тільки не на байдужість. Авжеж, контрольні. Авжеж, двійки. А далі – олімпіади і висунення кандидатур. Вона питала лише одне, чого не питали інші, та я й знов не знаю, чому інші та вона так розсепаровані були в нашій дитячій свідомості. Але вона, як завжди, тихо і якось м’яко питала: «Можливо… хтось ще бажає піти?» Стовідсоткова тиша після тих слів, завжди. Але в тому єдиному питанні сконцентрувалася уся можлива повага: її до нас, нас до неї та нас усіх до дисципліни.

Мені часто не вистачає цього зараз. Так, в нас є свобода самовираження, та чи поважаємо ми право інших на вираження так само, як власне? Чи живемо, чи палаємо чимось не один тиждень, а місяці або навіть роки? Які питання ставимо життю і чи піддаємо сумніву очевидне?

Мені погано давалася фізика, але я навчилась деяким простим речам, що зберігають у моєму серці пам’ять про наукові уроки, в яких було трохи більше, ніж матеріал і питання в кінці обшарпаного підручника.

Автор: Марія Козир, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ