ПОДЕЛИТЬСЯ

Стомлене іржаве сонце майже сховалося за обрієм. Велетенські скелі зі старих автівок і побутового мотлоху були схожі на давно покинуте місто, мешканці якого, кваплячись, залишили свої потворні домівки, щоби ніколи більше не повернутися до них. Приміське сміттєзвалище мало на собі тавро сучасного суспільства, що схиблене на культі споживання й в усьому покірно дослухається до своїх гуру маркетингу. Чим більше зростав попит на нові «іграшки», тим швидше розросталися кордони сміттєзвалища. Воно, як ракова пухлина, неспинно захоплювало все нові й нові території та вже майже злилося з самим містом. Але заклопотані люди, здається, цього взагалі не помічали.

Сміттярі в засмальцьованих комбінезонах порпалися в купі мотлоху. Їх було двоє. Озброєні звичайними совковими лопатами, вони розгрібали сміття, а невеличкий, схожий на пилосмок робот займався його сортуванням. Довгим маніпулятором він, наче хоботом, засмоктував сміття у внутрішній контейнер, потім за допомогою примітивної програми складав окремо скло та пластик.

Розвертаючись за наступною порцією сміття, металевий робітник ненавмисно наїхав колесом на ногу одного зі сміттярів. Чоловік голосно вилаявся та зі злістю вдарив машину лопатою. По сміттєзвалищу розляглася гучна луна, немов хтось ударив у церковний дзвін.

– Ненавиджу ці тупі машини, – просичав крізь зуби сміттяр своєму колезі. – Через них ми взагалі скоро без роботи залишимося.

– І не кажи, – підтримав той, – дедалі їх стає більше й більше. Роботів створюють виключно для праці. Їм не потрібен відпочинок. Вони не об’єднуються у профспілки та не вимагають підвищення зарплатні. Звісно, що корпорації ніколи не відмовляться від таких мовчазних рабів. І чхати вони хотіли на звичайних роботяг, таких, як ти і я.

– Кляті машини наступають нам на п’яти, – ще дужче розпалився перший. – Та  хіба машина може створити щось величне? Музику, що стане класикою? Чи написати глибоку поему, таку, щоб сльози на очі наверталися? Їм не відомо, що таке любов і почуття. Вони ніколи не зможуть замінити живу людину, тому що в них немає душі. Вони не вміють насолоджуватися життям, цінувати дари всесвіту, – з обуренням сказав він і додав наостанок свій вирок: – Тому їм ніколи нас не перемогти. Машини приречені.

Другий сміттяр із солідарності з товаришем теж щосили вдарив робота лопатою, потім плюнув собі під ноги й, не дивлячись, гупнув об землю брудним чоботом, зачепивши маленьку блакитну квітку. Робітники покидали свої лопати та мовчки пішли обідати, залишивши примітивного робота-сортувальника на самоті.

Робот схилився над мертвою квіткою. Колись вона була звичайнісіньким насінням, яке він знайшов на звалищі. Він старанно піклувався про цю тендітну рослину. Поливав, захищав від спекотного сонця. Цього не було в його програмі, але він вважав, що так буде правильно. Сподівався, що його приятелі, ці поважні сміттярі, дуже зрадіють, побачивши квітку. Це був його подарунок, вдячність за те, що вони завжди дозволяли йому слухати їхні глибокі розмови, які так сильно збагачували його сприйняття всесвіту. Мабуть, вони просто не помітили квітку. Вони ненавмисно. Звичайна прикра неприємність. Таке трапляється.

У такій ситуації, мабуть, потрібно було б заплакати. Але ж він не був високодуховною людиною, спроможною на глибокі почуття. Куди йому до цих володарів світу! Він був лишень звичайнісінькою безсердечною машиною.

Автор: Олексій Декань, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ