ПОДЕЛИТЬСЯ

Тугу, пустоту, незакінченість відчуває той, кого відірвали від рідних, близьких, від землі, від рідної хати, батьківщини. Скільки таких було і скільки ще треба, щоб червоний звір тайги наївся нарешті? Страшенний, дикий, голодний, готовий накинутись та розірвати на шмаття необережного чи тих, кого віддали йому на поталу. Віддали свої ж, принаймні, ті, хто вважався своїми…

Мабуть, такими були думки та емоції тих, кого засуджували та відправляли до Cибіру. Мабуть, було ще багато питань, а найголовніше: чому? Далі – за що? Можливо – хто? І в кінці просто плач від неспроможності щось змінити. Були й інші, сильніші трохи, в яких, очевидно, поріг болю вищий або характер загартованіший. Люди, котрі не схилялися перед обставинами, а переборювали їх. Такі собі люди-скакуни, породисті, витривалі, гонорові. Я можу тільки уявляти, мені хочеться думати, що саме таким і був батько мого діда.

Лісоповал. Сибір. Літо. Дід був зовсім маленьким. Всією сім’єю жили в негостинному поселенні-висилці. Пайок тоді був 240 г хліба на особу, як в блокадному Ленінграді. Одного разу, коли вся сім’я була на примусових роботах, вдома залишили тільки діда з братом (наймолодших), а то був якраз день отримувати пайок. Дали на місяць на всю родину приблизно 3,5 кг хліба. Коли пізно ввечері старші прийшли додому, то побачили тільки хлібні шкірки – настільки голодні були діти.

В поселенні багато хто помирав, дехто насмілювався втікати, декого забирали в тюрми. В таких умовах було важко жити, тому мій прадід зі всіх варіантів обрав втечу. Він наважився на таке, бо вибирав між смертю та мізерним шансом відтягнути «відхід» хоч на трохи. Перед ним деякі вже так робили: донські козаки, «білі», «чорні»… Червоний звір боявся сильних і лишень зі скреготом випускав їх з лап.

Гарний час для втечі настав теплої липневої ночі. Всі гуртом зібрали в поспіху речі за декілька темних годин і на ранок вже були за півтора кілометри від поселення. Крапав дощ, було вогко і неприємно, особливо малим.

Коли почули тупіт кінських копит, одразу, як по команді, чкурнули в найближчі кущі при дорозі. Червоні наглядачі з револьверами в руках та їх прислужники, всі з палаючими очима звірів, були готові одразу стріляти по втікачам. Червоний звір не хотів випускати вже майже зламану здобич. Все визиркував, споглядав, проклинав незламних, в головах яких попри знущання та тортури жевріла надія.

В малечі шалено йокало серце від страху, ніби спринтерську дистанцію бігли. Переслідувачі того шаленого бумкотіння сердець не почули й проїхали повз. Прадід наказав зійти з дороги й далі просуватися лісом. Так пройшли п’ять днів, ніхто не турбував, ніхто не затримував рух. Нарешті дійшли до річки. Побудували плота. Попливли.

Червоний звір чомусь боявся підійти до річки, вода його лякала. Може, тому він намагався її опанувати греблями? Річки були невеликі, але достатньо широкі для плавання – Пенега, Шукша, Юла, Північна Двіна. І хто тільки давав назви такі дивні?

Зупинилися в селі Чорногори. Виявилося, лише для того, щоб за певний час знову бути спійманими. Звір хотів тримати скакунів в загоні, а вони прагнули свободи. Знову і знову втікали. Незламні. Такі й ламали звірові пазурі.

Що таке мужність, якщо не ризик приймати рішення та брати відповідальність за наслідки. Важкі та не підйомні, коли відповідаєш ще й за тих, хто довірився. Ризикувати власним життям не є легкою прогулянкою по парку, а ризикувати ще чиїмсь, крім свого, кладе на плечі відповідального ношу, що тільки найсильніші світу цього можуть знести.

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ