ПОДЕЛИТЬСЯ

Що люди залишають зазвичай, коли відчалюють від планети Земля? Що мій дід мені залишив після себе? Про величину його особистості можна зважити тільки споглядаючи на хвилі після нього. У нього було мало спільного з іншими людьми, а з більшістю взагалі тільки три речі: звук падаючої води, шепіт вершків дерев, безкрає синє небо, по якому вітер гонить хмари невизначеної форми.

Тільки три пункти. Мало, але вони є фундаментальними. На цих спільностях тримається суспільство, бо у всіх трьох кожен з народжених на Землі чує жвавий голос маленького хлопчика чи дівчинки – ехо себе з минулого – і задумливо перевіряє, що ж залишилось від того індивіда? Чудила чи спокійного, радості для батьків чи їх розчарування. Можливо, любов до яблук і груш, а можливо, історії, якими належить ділитися.

Саме одну з них, коротеньку, і наважився згадати той корабель мені (а я вже поділюся з вами) у своєму щоденнику від 1938 року, 27 дня місяця лютуючої зими десь на просторах безмежної, вічномерзлої тайги.

Жили тоді бідно, перебивалися маленькими пайками харчів, що діставали від держави, а деколи взагалі тільки на тому, що знаходили в тайзі: чи то гриби, від яких труїлося багато місцевих, чи то травами їстівними, з яких варили щось на зразок супу. Виживали, як могли. Сестра його найнялася носити пошту в поселенні Червоний Окунь, за 25 кілометрів від їхнього дому. За один раз платили 12 рублів. Ось і він теж попросив носити пошту, адже робота не складна і набагато легша за трощення дров на барак у десяток сімей. Тільки взуття треба. Тоді взуття було мало. Могло бути так, що одні чоботи на всю родину, а про щось сезонне, зимове, наприклад, взагалі не згадували – такого поняття не існувало в бідних.

Чого людина тільки не зробить, особливо коли б’ється за життя. Так, одного разу, щоб ходити на великі відстані (додому за 40 кілометрів від школи на зимові канікули) та ще й у 30-градусний мороз, він додумався зшити з ковдри великі «шкарпетки-чоботи», напхати всередину утеплюючого войлока, шматки котрого повидзьобував з безлічі щілин своєї школи. Школа колись була монастирем і прихистком для сиріт, а тепер послужила наостанок осиротілим ногам оповідача, ніби жертвуючи сама собою, віддавала останнє малим чахликам.

Саморобне взуття довго не проносилося – за один раз сходив пару. Добре, що якийсь гарний чолов’яга підібрав на півдорозі та довіз, бо може б і не дійшов додому з промерзлими ногами. На возі просто запхав ноги в сіно – не надто дієвий спосіб обігріву, та чого ще очікувати від п’ятикласника?

Так благополучно і переживали зими, сезони, роки за роками. Кінцівки мерзли, та він, як завжди, нікому не признавався, що в нього щось болить чи йому холодно. Бо так треба було. Бо часи тоді суворі були. А ще бо ніхто не питав. Не цікаво. Людські життя, як і доля людських кінцівок, в ті часи нікого не цікавили, там аби самим вижити.

І це тільки маленький паззл загальної картини занепаду людської душі. Не занепадало тільки фундаментальне для всіх: шум води, шепіт листя та небо. Вони зостались, де й були залишені Творцем…

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ