ПОДЕЛИТЬСЯ

Десь серед зовсім не дрімучих лісів, напівобсмаленого поголів’я очерету, серед майже висохлих болотистих озер, на вулиці брутальної славнозвісної княгині Ольги, що спалила непокірних бідакуватих деревлян, десь в хащах нашої історії стоїть самотній 9-поверховий будинок. Колір білої цегли вже давно не оригінально білий – вицвів бідолаха через нещадну експлуатацію господарями.

Загляньте у під’їзд. Він вас нічим не здивує. Помордована облуплена стінка зі старезними шрамами від недолугих написів «я тут був», «я люблю Роксу», чи помічена якимсь Василем територія. Ніби великий каган, цей Василь заявляє свої права на власність, залишаючи свої флюїди через кожних п’ять метрів. Серед мільйонів інших обшарпаних українських під’їздів цей вирізняється тільки зовсім не затишним кутком з іконою Діви Марії. Чомусь великий каган Василь оминає цей закуток своєю ласкою, мабуть, боїться наврочити.

Та ми затримались. Підійдемо до ліфта. Кнопка для виклику оплавилась, нутрощі визирають назовні жовтим невиразним світлом лампового індикатора, що підказує: ліфт все ж функціонує та через якихось 100500 секунд прибуде і проведе мене нагору. Ліфт, наче старезний дід, щось бормоче, гуркоче собі під сталеві дроти-вуса, ніби нарікає, що його знову використовують за призначенням і ніякого спокою від тих клятих експлуататорів-господарів. Поминає незлим тихим всіх і вся аж до моменту, коли довозить мене на восьмий поверх. «Діду, йдіть на пенсію вже», – кажу я, та він грубо зачиняється і не відповідає.

Попрощавшись з дідуганом-ліфтом, повертаємо направо. Двері, доволі молоді, сильні та міцні охоронці, що стоять на сторожі спокою та затишку гнізд господарів, мене впізнали, потисли мою долоню своєю рукою-клямкою та легко уступили дорогу. Ми в гнізді. Робимо п’ять кроків уперед – кухня. Ми на сімейному місці зустрічей, де вирішуються питання глобального масштабу – від інгрідієнтів до борщу до подальшої співпраці сімей. Полиці з білими фартухами, наче домашні служки, швидко та без затримок подають все необхідне для маніпуляцій з їжею, у них є все – від спецій до солодощів.

Два кроки назад – зліва відпочивальня для леді та джентельменів. Там читають гадзети і відпочивають душею та тілом, спустошуючи останнє. Нам направо і трохи вбік – почивальня велика. Тронна зала, призначена для бенкетів, високошанованих гостей з сусіднього палацу-гнізда. Майже всі види розваг надаються «отими вашими тернетами», як казала плюгава баба Ганя з сусіднього під’їзду.

Ще трохи вправо – і я зупиняюся перед своїм рідним матеріально-ментальним простором. Я тут виріс, прожив з братами 20 років, спав на другому поверсі, часами уявляючи подорож омріяним двоповерховим англійським автобусом. Тут мені спокійно, бо відчуваю себе в безпеці. Це гніздо в гнізді, заховане глибоко під теплими ковдрами від людського ока. Шпалери холостяцькі, в лінійку. Стара пані Гантеля визирає з-під ліжка, незадоволена нашим вторгненням, а пан Паркет зрадів і заспівав свою коронну соло-арію. Я йому не казав, що в нього скрипучий і неприємний голос, бо ще образиться. Він радий був мене знову побачити. Молоді вікна вітають мене старими пейзажами. Визираємо і споглядаємо обриси Високого замку вдалечині. Замку, від якого залишилася лише назва – єдине спільне з моїм сивим будинком. Йому вже за 50, та він все ще є для мене фортецею. Мій дім – моя фортеця.

Англійці вже давно перетворили цей вислів у реальність, звідси і ставлення до свого дому як до замку чи фортеці, де вони є повноправними господарями. Де існують лише їх правила. Вони ще кажуть «My roofs, my rules» («Мій дах – мої правила»).

В нас ставлення зовсім інакше: від огиди, неприязні до байдужості. Можливо пора це змінювати зсередини (ставлення) та зовні (ремонт?) Як давно ви ремонтували свій дім?

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка 

Фото на прев’ю Соні Матвієнко

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ