ПОДЕЛИТЬСЯ

Кожен день я бачу та відчуваю людей. Їх щастя, втому, роздуми, злість. Я бачу малих і дорослих, юних і старих. Я бачу. Ми разом їздимо по їх звичайному маршруту – від дому до школи, університету, роботи, вечірки.

Я відчуваю кожен їх дотик, я стараюсь їх зрозуміти. Як вони дихають, як тримаються за поручень, як пританцьовують під музику в своїх вухах. Я їх бачу.

Я хочу також, як вони. Хочу з тим малим дивитися на дивні будівлі, тикаючи пальцем у вікно, а з тією бабусею хочу просто тихо посидіти. Хлопець, що стоїть біля вікна, я хочу танцювати з ним і не зважати на інших. Але єдині мої танці – це підскок, коли колесо потрапляє в яму, та я радію навіть тому.

О, ще я відчуваю силу, як той суворий дядько, що не виспався, бо багато працював, бо в нього троє дітей і в одного свято в садочку саме сьогодні, за дві години, але він не може бути там, бо робота… Він вдарив по мені та трішки прийшов до тями.

Я – компостер. Ви заходите у мій тролейбус зі своїми почуттями. Я це бачу. Я це відчуваю. Малюк, дитина, юнак, дівчина, жінка, чоловік, бабуся, дідусь, я відчуваю вас та офіційно заявляю: можете вдарити мене. Можете спустити свій гнів на мене. Не на людей. Я сильний. Я витримаю. А вони – не всі й не завжди.

Автор: Поля Матвієнко, Останівка

Фото на превʼю Соні Матвієнко

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ