ПОДЕЛИТЬСЯ

Якби ж то тільки так писати… Так, аби текст нагадував картину неймовірної краси. Де дивовижні кольори-тони-напівтони-тіні. Яка б захоплювала погляд, і полонила душу, і десь там, якимось маленьким фрагментом, хоча б пікселем, проникала б у саме серце… Якби ж то тільки вміти так писати.

Чистий аркуш біліє на яскравому екрані, демонструючи тобі, що ти можеш створити на ньому світ. Щасливі ті, хто, дивлячись на лист паперу, бачать у ньому бездонність своїх фантазій, і можуть дістати їх з безмежності уяви та подарувати життя тут. Чудово, коли текст нагадує багаття. Таке затишне, мов би розкладене десь на вершині гори, біля лісу, під мерехтливим від зірок небом. І той, хто протягує руки до твого вогню, може зігріватись повністю – від кінчиків пальців до самої душі. А правду кажуть, слова мають не лише запах, а й свою температуру… Жменьки слів досить, аби читачу стало прохолодно. Пригорща речень – і хтось загоряється вогнем до життя.

А буває, не вистачає слів… Інколи закриваєш очі, і, здається, що писати не хочеш, не можеш, або ще гірше – не вмієш. Приходить вечір, і виникає бажання опинитись на балконі, послухати осінь. Ти заварюєш чаю, виходиш дихати повітрям, а воно тобі пахне чайно-осіннім ароматом, і з солодкими залишками літа (доцвіли уже квіти у горщиках на перилах твого балкону). Дивишся: темінь. Тиша. Така тиша, що здається, можна слухати, як літає вітер. І ось, раптом, посеред мовчазної ночі, на ближньому дворі, з високої гілки зривається яблуко. Воно б’ється об стріху сусіднього будинку і нещадно будить лахматого великого собаку. Гавкіт остаточно розбиває тишу, прокидається лінивий круглий кіт, і починається метушня. Якесь віконце засвітилось світлом – перервався чийсь сон. Можливо, щасливий, а може, химерний. Повіяло прохолодою… Все притихло. Знову спокій. Тільки вітер колише гілками, але вже не чіпає яблука. Лише дихає прохолодою на твій чай…

Зверху зірки, небагато, бо ж то вже не літо. Але вони є, і тобі хочеться придумати кожній з них ім’я та якусь мрію. А що за зірками? Безмежність? Всесвіт? І тут розумієш, тобі є про що писати. У тебе мільйон варіантів. Якщо ти можеш бачити – ти можеш писати. Щасливі ті, хто бачить у темряві й відчуває глибоко – аж до руху вітру. Якби ж то завжди так уміти…

Автор: Леся Лівчак, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ