ПОДЕЛИТЬСЯ

Мужики з кульками «Boss», таксисти в картузах на пресованих життям «тойотах», купа виноградників, «Тут міняють гривні!»… Так мене в аеропорту Тбілісі зустріла невгамовна та говірка пані Грузія. На побачення зі мною вона вдягла намисто з височенних скелястих Кавказьких гір, багатих на мінерали. В її довгі зелені коси були вплетені широченні багаторічні сосни. А очі – прикраса з прикрас – відблискували сонячними променями від нетерплячого очікування подальших пригод. «Ось і він!» – то гуркотіла, то шелестіла голуба сукня-річка. «Він приїхав!» – лунали в унісон голоси мільйонів світлячків-смарагдів в лісах ії волосся.

СЛ-Н-3«Гамарджоба, моя дорога Сакартвело!» Я щасливий, таку красу не часто бачиш в житті, а в такому первозданному вигляді, як тут, ще рідше. Здається, природа і людина поєдналися й співають пісню життя в досконалій синергії. Все в ній звучить гармонійно, навіть какофонія хаотичного ритму синкоп барабану (в цей момент я зробив собі в календар нагадування: «Запитати, як він грузинською»).

Я розгледів диво в намисті панянки – це була лань зі світло-голубими очима, повними радості. Вона мене помітила і сказала, що я схожий на кактус, та в засуху я повен води. Я відповів, що, які б круті гори не були, вона їх пройде з легкістю. Коротенький час з чудом окрилює. Спробуйте.

По дорозі до своєї гірської оселі я побачив на вершинах хрести. Їх перекладини мали зігнуту форму. Якщо не побоятися спитати, вам розкажуть легенду про те, що їхня цариця Тамара не мала нічого іншого під рукою, окрім галуззя виноградної лози, з того і зробила хрест та охрестила Сакартвело (самоназва Грузії).

Вусато-бородатим статним горцям імпонує, коли хтось вчить їх мову. «Мем квія Сергій», – невпевнено звучало з моїх вуст (я вивчив пару фраз і за три секунди видав весь свій лексичний запас, щоб вразити). Вони гарно поміхалися, ніби стидаючись цього, така собі посмішка-містерія разом з ввічливим кивком голови. Думаю, вони просто не хотіли виправляти недосконалу сакартвельську ще одного з мільйонів туристів.

СЛ-Н-2Погода пані Грузії норовлива: робить, що подобається і коли подобається, незважаючи ні на які прогнози. Має право, адже вона тут газдиня. Трохи схожа на британську погоду, та все ж привітніша і з тимчасовими посмішками світла, що визирають споза намиста з гір, ніби малі діти, повні цікавості, що ж там поробляє людський мурашник.

Тут настільки гарно, що часом здається, що все це – сон. До реальності повертає бідося населення. Попри багацтво природи та духу, чорнолиці шахтарі з марганцевих шахт працюють за копійки. Цікавий контраст екзотичних пальм на вулицях, доступності неймовірної краси гір зі старою іржавою шахтарською кабіною машини, що доставляла людей до копальні, speak volumes (говорить за себе). Для туристів і тимчасових візитерів це чудовий сон-казка, для грузинів це більше сувора реальність, де намисто скелястих гір тільки роз’ятрює рану бідності та недоступності висот багацтва. Гірська гряда є водночас символом надії та опущених додолу очей втомленого шахтаря.

Дні в гірській гряді минають швидко, і от я вже в аеропорту Тбілісі, а дорогенька пані Сакартвело ніяк не може мене відпустити зі своїх міцних обіймів. На прощання вона згадує, що в нас, європейців, є купа годинників, а в грузинів є купа часу натомість, тому навіть тектонічні плити Кавказу знають, що зміни настають поступово, в них є час, а за свідка був Батумі. «Все буде добре» – останні слова від неї, і на решту польоту додому я вже наспівував однойменну пісню Слави Вакарчука в голові.

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ