ПОДЕЛИТЬСЯ

Кого тільки не зустрінеш в електричках, трамваях чи вагонах метро. Особливо в Нью-Йорку, особливо в години пік. Коли сідав зранку у вагон потягів лінії F на своїй 62-й стріт у Нижньому Брукліні, я чув іспанську та польську мови, що не дивно, бо в районі купа католицьких храмів з європейськими назвами та архітектурою. Якщо голови не були схилені до телефонів, час від часу було чутно діалоги. Здебільшого про політику чи підгузки – дві крайнощі, дуже важливі у житті мігранта з близьким до найнижчого порогу середнього рівня зарплатні у 30 тисяч на рік.

Декілька зупинок до того всідали китайці з їхньою манерою горлопанити на весь вагон до моменту, поки їх хтось не попросить. У Брукліні 99 відсотків всіх пралень належать саме їм, і по суботам, коли я прав речі, доводилось на мигах пояснювати, який порошок мені потрібен (доларова порція в червоній коробочці) та яку пральку я б волів, якщо був вибір. «Ех, може, китайську вивчити?» – думав я в той момент. До речі, досі не розумію, як, живучи в гамериках по 20 років, різні національні меншини не навчились англійської – дивина дивная. Більшості з них й так нормально. Серед своїх.

Пересікаючи Верхній Бруклін, до вагону входило декілька молодиків-спудеїв, білих, скоріш за все, середнього достатку, бо локація життя була не з дешевих, а з розмов співпрацівників я чував, що там живуть хіпстери і саме через них ціни на манго виросли вдвічі у всьому місті. Одразу стає видно найпопулярніші наїдки та трендові речі – манговий салат та кольорово-дивні шкарпетки були у топі рейтингів того року. «То чому б не пошикувати і не попоїсти екзотики?» – мабуть, думалось їм. Адже вони зі своїм юнацьким максималізмом приїхали завойовувати світ, а на голодний шлунок та з холодними ногами це важкувато зробити.

Через декілька зупинок заходять бізнесові люди. Трохи віє холодом. Я зрозумів, що ми вже перетнули міст і опинились на Мангеттені. Люди-вовки Вол стріт. Люди, загартовані гантелями напівправди, звірячими законами економіки та натреновані на запах грошей шукачі-професіонали. Колючий погляд глянцевих очей. Костюми та краватки, блискучі черевики – не занадто блискучі, бо то відлякує потенційних клієнтів, ще подумають, що перфекціоніст. В цих ніби інтеракції зовсім нема, та згодом розумію, що спілкуються вони цифрами та сухою мовою колонок-статистик розділу економіки в «Нью-Йорк Таймз».

Коли вони виходять з вагону, залишають зазвичай газету, бо через декілька зупинок естафету читання підбирають афро-американці. Тут вже тепліше стає. Після заморозків вовків з Вол стріт атмосфера у вагоні дещо покращується. Я розумію, що це Гарлем – колишнє гето для чорних на Мангеттені. Чорні пантери підбирають газети людей-вовків і вгризаються в них. Таке жадібне читання можна побачити тільки від класичних ботанів з центральної бібліотеки – в них там своя окулярна міні-тусовка.

Все, моя зупинка. Я та ще декілька шукачів пригод на свою пані у кінці Мангеттена. На горі. В тиші споглядаємо на плавні, каламутні, напевно, страшенно забруднені потоки ріки Хадсона. Може піти пішки? Адже мене чекає зворотня послідовність людських тіл.

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка 

ПОДЕЛИТЬСЯ
Предыдущая статьяМысли на стенку
Следующая статьяА может, странные мы?
Полюбляє говорити, копати вглиб, вчиться слухати. Затятий мандрівник. Випускник КНЛУ та Марії Кюрі-Склодовської в Любліні.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ