ПОДЕЛИТЬСЯ

Колишній Homo Studenticus не заспокоюється та продовжує свої поневіряння по стежках роздумів. Якось, перечитуючи автобіографію мого діда, я наткнувся на уривок, що змусив мене задуматись над процесом втрати орієнтирів в житті. Моральних. Починалось все наступним чином…

Скинуті хрести були всюди. Учні, вчителі та деякі з місцевих, що скидали їх на землю, трудилися задля будівництва утопії, заради ідеї, що обмежувала їхню свободу. Вони наче помінялися соціальними ролями з тими, кого колись вважали маргіналами. Тепер еліта подалась у прислужники. Тепер вони повністю залежали від волі Того, Хто Тримав. Деякі робили з власної волі та вже не потребували повідка для контролю, а решту треба було чимось мотивувати.

Той, Хто Тримав, був чудовим психологом, так йому здавалося. Його вірні соратники: сутулий пан Страх у капелюсі, що закривав тінню все лице; худорлявий дядько Голод, що полюбляв голосно плямкати всякий раз, як випадала можливість перекусити, та стара карга Каралка. Всі чудово знали, що потрібно для втілення Ідеї в реальність. Вони пам’ятали ще деякі цитати з сакральних передань та текстів: «Настанови молодика на дорогу в дні молодості, і він не відступить від неї…»

Як той квартет «наставляв» молодиків, знавав один чолов’яга, що досвідчив все на власній шкірі. Спочатку приходив пан Страх і казав: якщо не впокоришся – розстріляють. Потім на сцену виходив містер Голод, що змушував красти, аби протягнути ще трохи. І, коли рятівне відро картоплі, викопаної на колгоспному полі, було вже так близько від шлунку, свої сухі руки до нової жертви протягувала карга Каралка.

За поцуплене відерко картоплі давали рік колонії. І «наставлення» на кращу путь вже відбувалося всередині, де панувала славнозвісна аксіома «розподіляй і володарюй». Старші забирали в молодших все, що подобалось, з підручників робилися гральні карти, пайки програвалися, забиралися, кралися. Хтось міг заборгувати кілограми хліба, хтось – тільки натільну куфайку… Це певний зріз суспільний, не лише колонія.

Потрощені та сплюндровані хрести означали тільки, що вбогі думали, що стали багатими. Думали, що вже самі все можуть, самі зодягнуться, запланують свою п’ятирічку й настане омріяна утопія. Хотілося крикнути вслід: «Схаменіться!» – та де там (мене там не було, по-перше, а по-друге – ваш покірний слуга не настільки сміливий), «світле» майбутнє засліпило й сліпі поводирі далі повели сліпих до урвища. Їх серця не слухали, очі не бачили, а ноги вели не туди…

Сьогодення, нажаль, майже нічим не різниться, окрім полюса ідеології. Таке враження, що ми змінили шило на мило. Здається, що інституціоналізація хреста та його повернення на постамент не було найкращим рішенням, адже треба відновлювати значення, а не тільки форму. Як у вас з цим справи?

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ