ПОДЕЛИТЬСЯ

Як припинити бубоніти під ніс: «Та я що? Я нічого, просто пишу книжки/рятую людей/отримала Нобелівську премію»? Ви робите шалено круті й складні речі, але не здаєтесь самі собі «достатньо компетентними»? Облиште це, складіть собі ціну й живіть радісно монетизуючи свої знання, навички, досвід.

ССвітова-Синдром_самозванки-2Як позбавитись синдрому самозванки, інтернет-виданню WoMo розповіла письменниця Слава СВІТОВА.

Добрий день! Мене звати Слава Світова, я – письменниця і коуч зі словесної майстерності та творчості. А ще я пишу цю статтю уже майже три дні і все ніяк не можу написати. А все чому? Тому що злісний і капосний очкарик всередині мене постійно бубнить під руку: «І оце ти аж таке оригінальне написала? Три рази «ха-ха» тобі!», «Це що? Перше геніальне речення? І це ти себе після цього письменницею називаєш?», «Відстій. Повний. Стирай!», «Що за банальщина, кому таке цікаво читати?»

Знайомтесь самозванці

У вас теж так буває? Буває, що ви раптом посеред білого дня почуваєтеся повним самозванцем? І хто такий, зрештою, той самозванець чи самозванка?

Це – Марина. Вона нещодавно отримала другу вищу освіту, плюс, пройшла трьохрічний сертифікований психологічний курс, успішно захистила диплом і отримала документ, у якому офіційно, чорним по білому написано: «практикуючий психолог». Але Марина не може практикувати, їй здається, що в неї зовсім немає досвіду і права це робити. Їй здається, що вона зелена і юна, і як може консультувати якусь зрілу тітоньку або імпозантного дядечка. А тому про кабінет із затишним оксамитовим кріслом Марина може лиш тільки мріяти. Колись вона стане практикуючим психологом. Колись. Одного прекрасного дня. А зараз вона самозванка і працює на фрілансі.

Це – Інна. Вона шиє Тільда-ляльки, схожі на реальних дівчат! Один в один! Вона підбирає фактури і одяг, вміло розставляє усі акценти, додає аксесуарів, продумує стилістику, шиє усе вручну, накладаючи стібок за стібком. Її ляльки надзвичайно красиві і дуже схожі на своїх власниць. Поки Інна шиє їх у подарунок своїм подругам – і ті в захваті! Кажуть, мовляв, давай, проводь майстер-клас, навчай інших, як це робити! Але Інна лиш перестрашено дивується: «Але як я можу? Я не вмію навчати інших. Та і хто платитиме мені за таке гроші?»

Це – Микола. Він знімає чудовезні відеоролики, вміє ловити особливі моменти, передавати динаміку і чаклувати у кадрі. Його відео та фото дуже атмосферні і дуже красиві, але коли сказати йому про те, що він міг би серйозно займатися цим і знімати для людей їхні маленькі life stories, Микола лиш знизуватиме плечима й казатиме: «Та ну, це ж хобі. Це несерйозно». А потім візьме і взагалі продасть свою фотокамеру, переїде кудись за місто і почне шити фетрові чохли на айфони – новий бізнес. Фото, які він виставляє на своєму Instagram, збирають потужну кількість лайків, — там і гра світла, ідеальний ракурс і кадр, якась чиста магія. Але Микола так не думає.

Скільки нас, самозванців? Ім’я нам – легіон. І кожен із нас зі своєю яскравою сором’язливою особистістю та глибокими душевними шрамами. І живемо ми у постійному страху, що одного дня хтось важливий прийде, тицьне в нас пальцем і скаже: «Ганьба!»

Хто ви?

Буквально тиждень тому я провела свій черговий практикум зі словесної майстерності та творчості. Того дня у мене був аншлаг, аж двадцятеро людей! Я стояла перед ними і широко усміхалася, бо розуміла: раз у понеділок вони прийшли сюди писати творчо разом зі мною, значить, це для них дуже важливо. Майже усі сиділи з виразами обличчя «дуже серйозно». І тоді я запитала: «А чи є тут серед вас письменники чи письменниці? Підніміть руки!». Одна сором’язливо напівпіднята, притиснута до грудей рука. Добре. Наступне запитання: «А чи є серед вас блогери? Підніміть руки!» Немає рук. «А журналісти?» Немає рук. «Цікаво», — подумала вголос я. Переді мною сидить 20 людей, які прийшли на практикум зі словесної майстерності, а отже, вони точно люблять писати! Але чомусь жоден – жоден! – не може назвати себе уголос ні письменником, ні журналістом, ні блогером. Чи не дивно це? Але чому так?

Синдром самозванця лікується довго і нудно, а також болісно. Універсального рецепту, такого, який би допоміг нам усім, мабуть, точно нема, але кілька притомних порад і рекомендацій можна намотати собі на вуса.

Дозвіл маєте?

Ніхто. Ніколи. Не може. Дозволити. Нам. Бути. Кимось. Не потрібно чекати на чийсь дозвіл або чиєсь схвалення, аби стати письменником, вишивальницею, кондитером, сексологом, юристом або тощо. Ви і є та єдина людина, яка може дозволити собі. Не буде ні особливого диплому. Ні офіційного дозволу, який транслюватимуть по національних каналах. Ні урочистої інавгурації під егідою Президента. Ми. Дозволяємо. Собі. Самі. З цього все і починається! Як там кажуть американці? Fake it until you make it. Вдаваймо, доки не станемо тими, кого вдаємо. Робімо, пишімо, малюймо, випікаймо, шиймо, консультуймо. Робімо щоразу більше й більше, і з часом зможемо легко і впевнено назвати себе тими, ким давно мріяли стати.

Ріст і розвиток

Зростати і розвиватися. Бо важко стати психологом і не здобути вищої освіти, не знати теорії та кейсів, не орієнтуватися у напрямках і течіях, не мати власного тривалого досвіду психотерапії. Неможливо стати письменником і не читати велику кількість книжок і не писати регулярно і багато, і не завжди до шухляди. Коли є прагнення, знайдуться і шляхи. Коли є учень, прийде і вчитель. Коли є потреба, вона мусить бути задоволеною. Коли ми вирішуємо кимсь стати, ми робимо все для того, аби задумане здійснилося. Ріст і розвиток. Завжди. Кожного дня. Тільки так.

Критики й критикани

Реагуймо тільки на ту критику, за яку ми заплатили. Чесно. Хтось із великих радив робити саме так. Бо є критика, яка руйнує і змушує нас перетворитися на бетонний бовван. Вимикаються усі свідомі й самокритичні датчики організму. І лиш червона кнопка мигає та сирена у мозку волає: «Невіглас! Невіглас! Самозванець!» Якщо шукати саме конструктивної критики, то можна таку знайти, як і експерта, котрий за обумовлену ціну чи на певних умовах дасть неупереджену оцінку діям/витвору/страві/тексту, порадить, що робити, аби удосконалити свою майстерність, і загалом залишить по собі приємний післясмак від діалогу й надихне до подальших дій та кроків.

Страх і його приборкання

Якщо страх аж занадто великий і всесильний, варто спробувати приручити його. Адже не дарма кажуть, якщо страшно, значить, треба іти у свій страх. Тільки так можна зцілитися. Страшно виступати перед людьми з промовою? Пробуймо вдома перед дзеркалом, потім – перед відеокамерою на штативі, потім – на Дні народженні у друга, потім – на роботі перед колегами. Страшно написати неідеальний текст? Пробуймо просто писати і гратися зі словами, пробуймо писати дурниці, просто заповнювати білий аркуш паперу літерами. Зовсім скоро слова набудуть сенсу, текст вирівняється і поллється, тільки встигай записувати! Страх неможливо подолати, якщо з ним боротися або його уникати. Страх можна тільки обійняти. І тоді він відступить.

Тільки вперед!

Рухатися вперед, попри все. Будуть люди, котрі приходитимуть до вас і казатимуть: «Те не те, і те не так! Зміни ім’я, перероби сайт, не думай відкривати канал на YouTube, не берися, якщо не маєш інвестора, кидай – чи не бачиш, воно не приносить грошей». Не слухати. Не пропускати через себе. Робити своє і рухатися туди, куди хочеться прийти. Бо коли робиш перший крок, дорога відкривається. Бо коли працюєш над собою, кожного наступного дня уже більше не будеш тим, ким був учора. А ще поруч завжди будуть хороші люди. Бо вони знають, як це – починати і здобувати віру в самого себе. Бо колись і вони були такими. Самозванцями. А значить, це лікується. І хоч бувають іноді рецидиви, коли накочує: «Та хто я? Хіба я можу?», можна трішки поскиглити,  поперейматися, але рівно стільки, щоби прогнати судинами адреналін, а тоді струсити з себе усі сумніви, пограти м’язами на сонці, заплющити очі й сміливо вийти у світло софітів. Аби озвучити на весь світ чітко, голосно і впевнено: я – письменниця, я – художниця, я – кондитер, я – фотографиня. І світ прийме. Бо світ приймає кожного. І надзвичайно любить сміливців!

Автор: Слава Світова

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ