ПОДЕЛИТЬСЯ

Кімната повна холодного місячного світла – цієї ночі він розташувався на небі саме навпроти вікна. Невеличка лавочка, тверда та вузенька, зовсім близько приставлена до ліжка. На ній незручно спати, але цими ночами не важлива якість сну. Важливо чути рівномірне «тік», «тік», «тік». І бачити, як піднімається ковдра від дихання. «Тікання» співпадає з биттям серця – стволка штучного аортального клапану вже два роки не дає мені спати ночами, заставляючи прислухатись до її роботи.

Закриваю очі й раптом бачу сонячний осінній день. Квіти в моїх руках, усмішки людей,святковий кортеж, щасливі очі коханого, весільний рушничок і голос священика: «Чи обіцяєш ти бути вірною та люблячою дружиною, бути поруч у радості та горі до кінця?» «Обіцяю», – моя відповідь не здається несподіваною. Обіцяю. Якби ж то хоч уявляти тоді, що важитимуть ці слова обітниці, але чи вплинуло б це на моє рішення любити? І кому я тоді обіцяла – собі, людям, чоловіку чи Богу?

Наступний спогад – зимовий день за вікном, кухня, дзвін розбитої тарілки та голосний крик нашої сварки. Дитячі перелякані очі старшої, плач меншого та величезне бажання втекти назад, у минуле. Щоб не чути, не бачити та не повертатись…

Концертний зал зі сцени, пісня в два голоси, тримаючись за руки, оплески…

Таки я на хвилину заснула, бо мене раптово будить яскраве світло – медсестра прийшла відключити систему. Остання крапельниця у нас о 12 ночі й розрахована приблизно на півтори години. Значить, зараз  01:30. Побажала спокійної ночі, зробила вигляд, що не бачить моїх поспішно витертих сліз, та й пішла на свій пост. Світло не вимкнула, а може, так і краще, менше буде спогадів і більше реальності лікарняної палати?

Встаю, виключаю світло, повертаюсь на лавочку, обнімаю таку рідну людину, стараючись не розбудити, і кажу: «Люблю тебе дуже, буду з тобою і в радості і в горі, буду до кінця, тільки не йди від мене нікуди, добре?»

Автор: Надія Кондратюк, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ