ПОДЕЛИТЬСЯ

Любов. Таке просте, знайоме, доступне, загадкове та заїжджене слово.

Багато всього в цьому слові є. Для кожного свої надії, свої сподівання та розчарування. Біль та розлука, смерть та відродження. Сильне почуття, красива фраза, пафос, квіти, ніжність, дихання, погляд і прірва між людьми.

Не знаю, що саме ви вкладаєте в це слово. Бо ж слово «любити» ми говоримо і про дитину, і про жінку, і про Батьківщину, і про ковбасу…

Любити – що це? Дія чи почуття? Стукіт серця, сумбур в голові, нескінченна радість обіймів чи задоволені смакові рецептори? А можливо, це виконання святого обов’язку чи покликання, суто заради ідеї чи мети і всі рідні люди тут ні до чого?

Кожен з нас так мріє про любов. Хтось голосно, хтось тихо, хтось щодня, а хтось щогодини. Кожен хоче, щоб любили його. І хоче любити сам.

Народилась дитина – всі навколо люблять, леліють та піклуються. Десь там пізніше, в просторі та часі почнуть ставити умови – щоб тебе любили, треба стати «таким» чи «отаким», зробити «таке» чи «інше». Догодити комусь. Оправдати чужі сподівання. І ти починаєш розуміти – не так-то просто з отим обіцянням «я тебе люблю». І думаєш, в кращому випадку, чи то є правда і чи мені таки треба така твоя любов? В кращому, бо найчастіше ми настільки навчені «заробляти» чиюсь увагу та любов, що вже просто не думаємо, а тільки догоджаємо та віддаємо. Тільки одного дня таки приходить прозріння. І тут розвиток подій не передбачуваний, але про це іншим разом.

Сьогодні про любов. Про справжню. Коли до останньої хвилини. Коли без слів. Коли так мирно та безпечно. Коли є на кого оглянутись. Коли є кого обняти. Або хтось десь там далеко за тисячі кілометрів. Але є.

Або інакше. Коли ти маєш про кого піклуватись. Кому приносити їжу та говорити теплі слова. Коли можеш віддавати, не очікуючи взамін. Коли радієш успіхам та стараєшся розважити у невдачах. Коли даєш ти, а не хтось тобі.

Любов – це ніжність. Любов – це вірність, любов – це прийняття. Це коли віддаєш і нічого не очікуєш взамін. Адже любов вона тому, що я люблю, не тому, що мене.

Любов не приходить ззовні. Вона народжується в серці разом з нашою появою на світ. Вона там є у кожного, я знаю. Просто як паросток – росте краще, коли поливають та дають сонця, і слабка, коли темрява та сухо.

Так, це дуже залежить від тих почуттів-сусідів, що поруч з нею у серці. Що там, хто там? Хто руйнує чи будує? Додає чи віднімає? Хто доглядає її? Чи навпаки одягає на неї чужий тісний одяг? Щоб заховати та не дати права голосу? Щоб ви навіть не шукали її там? Але вона там є! Жива і реальна!

І я знаю, любов – вона все перемагає. Силою та витривалістю. Завжди перемагає. Проходить крізь все. Проносить на своїх крилах. Зростає та міцніє серед попелу. Але ніколи не росте на смітнику.

Любіть. Віддайте краплину чи цілий океан – просто будьте тверезі кому, коли та що. Вкладайте себе в тих, хто поруч, хто рідний, хто домашній. Хто чоловік, дружина чи дитина. Хто батько чи мама. Хто родич – далекий чи близький. Хто колега на роботі чи сусід по будинку. Хто товариш роками, хоч бачитесь та чуєтесь раз у рік. Просто відкрийте очі – точно є кому давати любов. І буде множитись. Давайте, не пошкодуєте. Повернеться в такий момент, коли навіть не будете очікувати.

Любов – це джерело, що немає початку і з маленького переростає в широкі ріки, які поять спраглих. Любов тримає все. Людей. Події. Час. Простір. Любов – вона завжди і в усьому. Любов вона така. Справжня.

Автор: Надія Кондратюк, Останівка

1 КОММЕНТАРИЙ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ