ПОДЕЛИТЬСЯ

Так видається, що найдивніші історії зазвичай відбуваються навколо жінок, про жінок чи спонукаються самими жінками. Заперечувати таке рівнозначно накликанню на себе всіх єгипецьких бід і проходженню по всіх колах пекла з історії Данте. Ця історія не стала виключенням, хоча головним антагоністом в цій малій вендеті в бурхливому Львові стала… пара штанів.

В мене є дядько (якщо ти це читаєш, не хвилюйся, секретів не видам). Цей дядько з дитинства полюбляв добре прикластися до вуха тих, хто його ображав напряму чи називав всякими евфемізмами. Страждали не тільки вуха необережних із лексичними засобами, але і їхня пиха, ну і, можливо, живіт, «фанера» (грудна клітина) чи решта органів пички, в залежності від настрою дядька та тоннажу слів-міазмів «співрозмовника».

Сталося так, що дядько деякий час жив з нами у Львові на вулиці Княгині Ольги. Мабуть, княгиня йому настільки обридла, що одного разу він щось мені зробив. Причина стерлася з пам’яті, залишилася лише моя дія-відповідь та наслідки. Не знаю, чим я думав, та якось вирішив спалити йому штанці за образу. Єдині штани «на вихід», в яких він ходив до інституту в 90-х. Варто додати, що штани були частиною студента-інтелігента і разом з пластиковим дипломатом та хутряною шапкою (взимку) доповнювали стереотипний образ чоловіків з кінця 80-х – початку 90-х років.

Хороший момент знайшовся швидко, коли вдома всі були зайняті чимось. Я «льогкой походкой» побудував піраміду Хеопса зі стільців, щоб дістати сірники з верхньої полиці і, потираючи руки, потупцем пританцьовуючи, завітав до дядькової кімнати. Час відплати настав. Глибоко видихнувши, я запалив перший сірник, другий, п’ятий – і ось нарешті нейлоново-котонове багатство кожного чоловіка 90-х палає і з тим посмерджує чадним. Вибігаю з кімнати і розповідаю мамі, що там щось горить.

Що почалося після, важко описати, бо через залиті слізьми очі, десятки тазків з водою і біль нижче спини пам’ять записувала уривками. Пам’ятаю кількість ременів (10 штук), що дістав від мами, обгорілий стіл, спалені штанці та стілець, на котрому вони висіли. Мамині ремені, звичайно ж, не могли зрівнятися в суворості з дідовою «віцею» (прутик/палиця до 2 метрів довжиною). В маминих замахах була відчутна м’якість та журба, не було в них ні свисту дідового прута, ні злоби, можливо, ще краплина туги за втраченим майном. А можливо, мені просто здалось на мить. Потім довго випитувала мене про мотив. Після тої гарної порції ременів, зазвичай, все розповідалося дуже легко…

Відтоді штани комусь палити я перестав, навіть від помсти частенько відмовлявся: рідним точно не робив, адже свій завжди залишається своїм, яким би поганим не був. Може, інколи «іншим», але не часто, бо частіше вендета доводила тільки до гудіння нижче спини.

Такий урок моя пам’ять просто не змогла викинути. Все таємне рано чи пізно проростає наяву, хоча в історії я сам себе видав, та все ж зрозумів, що «V» як вендета вже точно щасливим нікого не робить. Особливо рідних.

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ