ПОДЕЛИТЬСЯ

Якщо пригадати всі фільми, які ми бачили, і книги, які прочитали, та узагальнити всі висновки, які ми отримали з них, то можна записати їх коротко одним реченням: це боротьба між добром і злом, де зло протягом життя перемагає так само часто, як і добро. Навіть серіал на десять сезонів, якщо звести до однієї серії, дає той самий висновок.

Кожна історія, заспівана чи намальована, є по суті розповіддю про добро і зло. Герої народжуються, зростають, закохуються, живуть і помирають. І все це про людей. Добрих і злих, чи про те, як злі стають добрими – і навпаки. І більше ні про що. Історії бувають тільки про людей. Життя, смерть, любов і зрада, сміливість і боягузтво, мудрість і тупість, все це про нас у безлічі форм та комбінацій.

Не буває історій не про людей. Навіть документальні фільми про квантову механіку чи знущання над дельфінами – все одно це про нас. Притому більшість правдивих і зворушливих історій завершуються на самому цікавому місці, а глядачеві й читачу доводиться самотужки домислювати продовження. Чи знайде гидке каченя своя щастя у зграї лебедів? А може, воно просто стане гидким лебедем, як це часто і трапляється у звичайному житті? Чи житимуть Грей і Ассоль довго і щасливо? Чи може, вони пересваряться сто разів ще до того, як феєричний вітрильник доправить їх у чарівний замок? Чи допоможе Грушенька коханому Дмитру Карамазову втекти з каторги та емігрувати в Америку, як вони собі планували? А може, його просто передчасно задушить якийсь божевільний пияк ще у слідчому ізоляторі, а кохана повернеться до своїх брудних буденних справ і помре звичайною смертю? Або покине його вже в Штатах ради вигідного союзу з пузатим магнатом?

Найцікавіші історії тим і прекрасні, що обриваються у найцікавіший момент. Як би сильно нам не подобалась книга чи серіал, вони мають кінець. Тему вичерпано. Історію завершено своєчасно. Книгу закрито, екран вимкнено, а ми сидимо й думаємо про те, що тепер і для нас також все зміниться, чуємо в голові діалоги, перемотуємо сцени та перевтілюємось у героїв.

Але нічого не змінюється: боротьба і далі триває. На кожному кроці зустрічається зло, ми свідомо і малодушно приймаємо його умови і сторону, потім зрікаємось і каємося, носимо на собі наслідки, переходимо на сторону добра і намагаємось не думати про помсту, про те, яка вона приваблива і апетитна, про те, яка вона неминуча і бажана. Ми розуміємо дедалі ясніше, що зло неможливо перемогти злом, що кожне окреме зло завжди притягує інше, намотує його на себе, намагнічує, всмоктує і привертає обманом, стягує докупи усі частини цього пекельного механізму, аж поки не зірветься вниз, наче неосяжна купа сміття в колектор, у чорну безодню разом зі всіма чортами і людьми. Онтологічний паразит буде локалізовано. Назавжди і безповоротно.

А хтось стоятиме на березі дуже гарної прозорої річки, що тече посеред райського саду, сидітиме серед однодумців і переможців, знатиме точно, що тепер все позаду, що добро остаточно перемогло і настав хепі-енд. Тільки не для всіх. Нічого більше не можна буде змінити, і з цим знанням доведеться жити вічно. Або просто забути все, як у фільмах про людей, яким відшибло пам‘ять і вони тепер не впізнають нікого: ні тих, кого ненавиділи, ні тих, кого любили.

Автор: Андрій Ладик, Останівка 

Фото на прев’ю Соні Матвієнко

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ