ПОДЕЛИТЬСЯ

Вчора я їхала у традиційній львівській маршрутці, схожій на банку шпрот. Біля мене сидів (якщо шо я стояла) молодий чоловік у костюмі та білій сорочці – в таких ходять свідки Єгови або мормони у свої святкові дні – і говорив по телефону, відвертаючи обличчя від всіх, хто стояв чи висів над ним. А тоді зайшла літня пані й приєдналась до банки. Тепер ми разом з нею, як дві шпротини, висіли над чоловіком у костюмі, який продовжував говорити, відвернувшись до вікна.

З кожною зупинкою, коли заходили нові рибки, в моїй голові народжувались внутрішні діалоги з ним, де я подумки вже ставила багато незручних запитань: чи добре йому їхати, чи помітив він старшу пані, якій не дуже, м’яко кажучи. І що ця пані могла би бути його мамою або навіть бабцею. І так я подумки спілкувалася з ним, поки він не завершив розмову і не повернувся. І тоді мене накрило. Бо він дійсно не бачив бабцю біля себе. Тому що він взагалі не бачить. А в руках тримав блокнот з шрифтом Брайля. Можливо, для таких, як я.

Решту дороги мені було дуже соромно їхати, і тому я ледь не плакала там.
Мораль? Та дуже проста. Подібних ситуацій навколо нас сотні, кожного дня. Коли ми поспішаємо судити інших. Робимо висновки, моралізаторствуємо. Бо ж все очевидно і хто тут ще мудрий, як не я?

Але біда в тому, що не завжди нам вдається побачити і зрозуміти, який же я насправді придурок, як це пощастило мені вчора. Бо якби я не стояла просто біля нього і не побачила під сонячними окулярами закриті очі, то далі би лишилась в цих діалогах осудження, навіть не сказавши жодного слова. І в більшості випадків у нас немає можливості підійти так близько, щоби бачити правду. Та й не завжди її видно фізичними очима. Це був болючий, але щасливий урок для мене.

Автор: Олена Кулигіна, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ