ПОДЕЛИТЬСЯ

Його могли би звати Марко, чи Віталій, чи якось по-заморському, скажімо, Джо. Та, по правді сказати, його ніяк не звали, бо він був ґудзик. І не якийсь там важливий ґудзик на джинсах, який розстібають, аби звільнити місце для зайвого шматочка торта. І навіть не той ґудзик на жіночій сорочці, який завжди так невчасно розстібається і відкриває шпаринку до грудей. Він був найзвичайнісіньким запасним ґудзиком.

Деякі з нас навіть не здогадуються про існування цього ґудзика на своїй одежині. А деякі, хоч і знають, відрізають, аби не натирало. А більшість з нас ніколи так ним і не скористаються, просто зносивши і викинувши річ геть. І якби Ґудзик народився хоча б на 50 років раніше, він міг би сподіватись на продовження свого життя у банці для ґудзиків, але не тепер. І це засмучувало Ґудзика найдужче – не виконати своє життєве призначення…

Сьогодні Петрусь хвилювався як ніколи сильно. Насправді тільки Ґудзик називав цього чоловіка Петрусем (а ще його мама) – для всіх інших він був Петро Андрійович. Петро Андрійович був директором невеликої, проте дуже перспективної компанії. І сьогодні у пана Петра була важлива зустріч, що мала вирішити усе подальше життя фірми.

Його сорочка була ідеально випрасувана, краватка зав’язана, пилинки з костюма зняті, а туфлі начищені. Готовий.

Дорогою на роботу Петро Андрійович повторював промову, яку планував виголошувати. Але один із ґудзиків так розхвилювався через важливість події, що знепритомнів, відірвався і покотився прямісінько у каналізаційну решітку.

– Дідько! Я знав, щось мені обов’язково завадить. Клятий ґудзик! – Петро Андрійович не приховував своєї роздратованості. – Наталко, подай мені запасну сорочку, – покликав секретарку. У шафі завжди висіла запасна сорочка.

– Але ви вчора вдягали запасну й іншу не принесли, – повідомила Наталка невтішні новини.

– Все пропало. Я пропав! Клятий, клятий ґудзик! – в розпачі вигукнув пан директор, а той ґудзик, певно, почав гикати від такого згадування.

– Що трапилося?

– Відірвався! – ткнув себе в груди бідолаха.

– Прикриймо краваткою – ніхто не помітить.

– Я знатиму, що його там немає. Це мене нервуватиме, я не зможу зосередитись, – Петро Андрійович майже не розплакався, як малий хлопчисько.

– Запасний! – раптом осяяло Наталку. – Як же я одразу не подумала! Запасний ґудзик має бути на етикетці всередині. Дайте мені сорочку і за 3 хвилини ваша проблема буде вирішена, а ви поки випийте каву.

На радощах Петро Андрійович розцілував свою спасительку.

Чи варто говорити, яким щасливим себе почував Ґудзик? До того ж він нарешті побачив Наталку власними очима, бо раніше його кругозір був обмежений лівим боком Петра.

«А світ гарний! – майнуло в його круглій голівці. – І я йому потрібен!»

Автор: Алла Колбовська, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ