Я народилася в простій західноукраїнській сім’ї в часи Радянського Союзу. У батьків, вони обоє були викладачами, мама в музичному училищі, а тато в політехнічному інституті, вистачало грошей на хороший побут та трішки розваг. Мене і мого старшого брата одягали по сезону, годували корисним і здоровим, возили до бабусі та дідуся і щороку на море.
Подарунки від батьків я отримувала тільки на день святого Миколая – нібито він приніс, ніяк не вони. І то були такі загально-потрібні подарунки: шапка, ковзани, мандаринки чи прикраси до ялинки.
Ставши дорослою, раптом подумала, що щось не так було в дитинстві. Чогось мені «недодали» – друзі навколо розповідали про дитячі подарунки від батьків, як це було радісно та весело. А мені нічого було розповісти. Певний час якось навіть чулась обділеною, а потім ображеною, а ще пізніше соромилась говорити, що в мене не було подарунків у дитинстві.
Рік тому йшла дорогою, якою часто ходила зі своїм татом, дорогою від гаражного кооперативу додому. На хвилинку замріялась, зупинилась і навіть уявила свою долоню в татовій. І згадались наші розмови про все-все на світі. Згадалися мої питання, його відповіді та тепла усмішка, бо ж питала я про такі непрості речі, як, наприклад, робиться скло, чи чому працює мотор в машині.
Я пам’ятаю його добрий голос, уважний погляд і цікаві розповіді. А найбільше одну, про людей, що мають здатність світити особливим світлом. Світлом, яке не здолає жодна темрява – ні війна, ні голод, ні інші незгоди. Таких людей зовсім одиниці, але їхнє світло допомагає багатьом іншим жити та залишатися людьми.
Ця історія – це мій безумовний подарунок від тата. Подарунок, що дає бажання бути світлом. Світити тим, кому, можливо, ніхто в дитинстві не розповідав подібної. І кого ніхто не любив отак, як мене, – безумовною батьківською любов’ю.
Сама того не розуміючи, я виросла з найціннішим подарунком. І він зі мною назавжди.
Автор: Надія Кондратюк, Останівка
