ПОДЕЛИТЬСЯ

У вагоні метро невисокий чоловік стояв тісно впритул до русявої синьоокої красуні і замріяно роздивлявся наче рідкісну ікону. Протягом шести хвилин він прожив з нею все життя: одружився, виховав трьох дітей, побудував дім, а потім ще один для онуків, а потім поховав її і поклав троянди на могилу, окропивши рясними слізьми.

Але раптом вона щось сказала – і все пішло не так. Чи то не на тій мові, чи то не з тим акцентом, чи то він побачив у неї нерівний передній зуб, вимащений помадою… І розпочалася стрімка регресивна драматургія, наче кіно про Чарлі Чапліна задом наперед.

Він втягнув назад гіркі сльози, повернув у магазин квіти, здав у поминальну службу труну, розібрав по цеглині обидва будинки, відмовився від весілля, втративши, щоправда, завдаток за ресторан, перепросив назад освідчення в коханні і приготувався до виходу.

«Шановні пасажири, не залишайте, будь ласка, свої речі. Наступна станція – кінцева».

Вони розлучилися навік, навіть не познайомившись.

Автор: Андрій Ладик, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ