З її обличчя ніколи не сходить яскрава усмішка. Ну я точно не потрапляла на такий момент. Більше того, не усміхнутися їй у відповідь неможливо. У мене точно не виходить. Я дуже рада, що свого часу ця неймовірна людина приєдналася до нашого проєкту, щоби ділитися часткою себе з читачами.
Катерина Павелко – авторка «Останівки» з 2017 року. Її щирі, глибокі, завжди актуальні тексти-міркування не залишають байдужим. Сьогодні ми ще не можемо зустрітися і разом випити кави, але можемо поговорити через зум. Про важливе. Про те, що болить, що тішить і вражає.
– Катю, вітаю. Ми з України тебе вітаємо, ти нас зі Швеції. Я дуже рада, що в нас є така можливість з тобою поспілкуватися сьогодні для наших читачів «Останівки». Хочу з тобою поговорити у розрізі нашої рубрики «Люди, які надихають». Скажу тобі чесно, по секрету, ти мене завжди надихала, як, до речі, і всі автори нашого проекту. Тому що говорити те, що тебе надихає, над чим ти зараз працюєш внутрішнє, оголюєш себе, не кожен може, зробити це по-чесному, щиро. Я хотіла з тобою поговорити ось про що. Давай відкотимося на пів року назад. Катя Павелко 23 лютого, розкажи будь ласка: хто ти є? ким ти є? де ти є? і твоя справа?
– 23 лютого я у Вишгороді, живу зі своєю родиною. Два роки, як ми змогли купити там квартиру і живемо в місті, яке нас дуже надихає. Я вже рік як засновниця ФОП з відеопродакшена і легально, як хотіла давно, займаюсь проектами, які теж мене надихають. Це зйомка відеопроектів, репортажів, написання текстів про людей, що мене надихають. І це для мене дуже важливо, бо своя справа надає тобі можливість обирати, з ким тобі працювати, з якими людьми, для якої мети. Тому я, в принципі, щаслива, що маю таку вже можливість. Мені сорок років, і на той момент в мене є двомісячна третя дитина, яку ми не дуже очікували, але яку були дуже раді зустріти. Данило народився 24 грудня, на Різдво, і це був класний процес для нашої родини. І ще 23 лютого я отримала рахунок за добре виконаний проєкт, реалізований разом з моїм чоловіком, відеооператором, відеомонтажером, від проєкту USAID. Ми знімали навчання територіальних громад для їхнього розвитку, з винайдення ресурсів, які вони мають. І це теж було для мене важливо. 23 лютого – це такий концентрат усього, чого б я хотіла побажати собі на сорокаріччя.
– Відтоді минули перші дні повномасштабної війни, проведені у Вишгороді на Київщині, важка шестиденна дорога порятунку та п’ять з половиною місяців у Швеції. Катя Павелко 26 серпня, тобто сьогодні: хто ти є? ким ти є? де ти є? і твоя справа?
– Сьогодні моя родина разом із чоловіком, тому що у нас троє дітей, його легально випустили з нами. Ми виїхали до Швеції. Це було не заплановано, бо ми не хотіли їхати з країни, але були дуже розгублені, і це був план, який мені подарувала моя знайома. Вона просто сказала: роби так. І коли я була в такому тумані і ми сиділи у холодному Львові й не розуміли, що робити, це було, як «просто я можу щось зробити». І тому ми опинилися тут. В Упсалі живе моя давня знайома із Запоріжжя. Вона була викладачкою в моєму університеті, коли я навчалась, тут давно вийшла заміж, і вона допомогла нам знайти помешкання, де ми можемо жити. Тому ми живемо в Упсалі зараз. Це місто-університет, бо багато університетів, студентів і викладачів, які тут живуть.
Хто я? Я не можу покинути відео, бо з трьох наплічників, з якими ми приїхали до Швеції, був один наплічник, повний памперсів для малюка, інший – це їжа для дітей і третій – це була камера, яку ми взяли з собою серед тих, що мали. Тому тут зараз, живучи серед шведів, я намагаюся розповідати їм про те, що таке Україна. Бо дуже багато з них, більшість, кого ми зустрічаємо, взагалі не знали до війни, що це за країна. Вони ніколи не були в Україні, вони не знали людей звідси, просто це дуже добрі люди в більшості своїй і, коли почалася біда, вони вирішили допомогти, просто хто як міг. Вони не могли сидіти і дивитися. Тут багато є волонтерських організацій, які і зараз продовжують займатися, не дивлячись на те, що вже пів року йде війна, вони продовжують допомагати, будувати, одягати, шукати житло і так далі. Окрім того, я не можу знову ж таки сидіти без справи, не дивлячись на малюка і дітей, яких треба було влаштувати до школи, я намагаюсь шукати і знаходити цікаві історії підтримки України і українців зі Швеції і знімати інтерв’ю на тому рівні, на якому ми можемо це робити разом з малюком на плечі і з чоловіком, який знайшов тут тимчасову роботу, підробіток в медичному центрі. Він там робить усе, що тільки умів за життя.
– І цей проєкт, серія інтерв’ю, як називається?
– Ця серія називається Voice4Ukraine. Я просто намагаюся збирати історії підтримки. Бо зараз у нас уже такий гіркий літопис піврічної болі, втрат, і для мене важливо бачити, що є маленькі, але дуже світлі історії підтримки. Мені здається, що це теж якась маленька частина боротьби проти того зла, що суне не тільки на нашу країну, а взагалі на світ, на Європу.
– Катю, от скажи мені щиро, що примусило, або підштовхнуло тебе обрати опцію «Діяти»? Тобі не вистачало щоденних справ із двома школярами і грудним малюком, з адаптацією в новій країні, зі всілякими бюрократичними штуками?
– Ти знаєш, іноді мені здається, що це трошки хвороблива велика активність і я від неї і потерпаю, і вигораю, потім знову видихаю і повертаюсь. Це нелегко, одразу можу сказати. Це складно, бо іноді для того, щоб взяти інтерв’ю, потрібно їхати, наприклад, у Стокгольм. Це година дороги потягом. Це складно, в принципі, для мене, бо малюк зі мною постійно. Але знаєш, в мене з’явилося таке враження від початку війни, що я маю жити. Я маю жити настільки повно, наскільки можу прямо зараз. Бо це відчуття того, що завтра може не настати, зараз настільки мене оточує. Тому, якщо я бачу, що от зараз я можу це зробити, я це роблю. Я не роблю тільки тоді, коли в мене немає сил. Все. Якщо сили в мене є, хтось там мене про щось просить або я маю якусь ідею, то я маю це робити. Тому, окрім того, що я знімаю інтерв’ю, я тут вступила в волонтерську групу, намагаюсь допомагати українцям, що приїжджають, комунікувати з місцевими шведами, допомагаю з тимчасовим житлом, перекладаю якісь речі або ще щось. Крім того…
– Вибач, будь ласка, от позавчора я побачила в тебе на сторінці у Фейсбуці пост про те, що ти почала вивчати шведську. Це зрозуміло. Але невгамовна Катя вирішила піти далі – з вересня ти починаєш викладати українську для шведів, для тих, хто бажає. Навіщо ти це робиш? Щоби що? Навіщо це тобі?
– Ну по-перше, це офіційна робота, це не просто волонтерство. Це не велика робота, не великі гроші, але це офіційно. Я офіційно пройшла інтерв’ю, співбесіди. Мені було дуже цікаво, як я мотивувала їх себе взяти. Але мені дуже страшно насправді. Дуже страшно. Бо я не викладач української мови і рівень української мови, я знаю людей, які класно розмовляють, я ще на шляху до цього, до цієї мети. Але я їм казала, мені здається, через це мене і взяли на цей курс. (Він маленький, там буде 10–12 занять, 1 заняття на тиждень, це просто для знайомства. Є інтерес, зацікавленість в суспільстві є, тому вони хочуть. Це інститут для дорослих, в них короткі курси з якихось цікавих тем.) Так от, для мене дуже важливо сказати, що ми є, українці є. Бо зараз тут, у Швеції, я стикнулася з такою проблемою: вони кажуть, ну ви всі розумієте російську. І це правда. Більшість людей, яких зустрічаю тут з України, розмовляють російською. На жаль, моя родина теж російськомовна, бо ми з Запоріжжя, ми розмовляли все життя російською мовою. Почали ми українською спілкуватися, коли приїхали до Вишгорода. Була повністю україномовна школа в дітей, я працювала на держслужбі, мала розмовляти українською. І тому шведи, і люди, які тут живуть, навіть ті, хто з України, вони теж розмовляють російською. Кажуть, ну давайте не будемо ускладнювати, ви ж усе розумієте. Але я розумію, наскільки це важливо. Через це гинуть люди. Через це зруйновані міста. І мені хочеться сказати: ми дійсно різні, це два різних народи, це дві різні мови. І мені хочеться про це говорити на тому рівні, на якому я можу.
– Катю, твій найбільший страх і біль за ці останні пів року. Що це було?
– Іноді здається, що емоції взагалі зникли, знаєш, начебто ти робот. Тобто ти просто є якоюсь опцією, і коли бачиш якусь можливість, ти це виконуєш, якось автоматично. Вперше я заплакала, коли дивилася відео, як евакуювали харківський зоопарк. Я в Харкові за все життя була, можливо, один раз і дуже давно. В зоопарку не була взагалі. Тому я не знаю, коли вмикається оцей механізм болю і страху.
Але найстрашніше, я пам’ятаю, це був третій день війни, коли ми у Вишгороді рятувались у підвалі великої протестантської церкви, там, де знаходилася школа моїх дітей. Там було багато людей, десь 130 людей. І були підлітки, які сміялись вночі, для них це було як розвага, чи то нерви, я не знаю. І хтось прийшов і сказав: «Люди, ви зрозумійте, це справжня війна. І зараз ми вам розкажемо, як рятуватися, коли прилетить ракета по цьому будинку. Ви маєте стати по периметру цього приміщення і молитися про те, щоб або померти швидко, або ще щось». А в мене троє дітей. І коли я побачила, як вони бояться, це був, думаю, найбільший страх в моєму житті. Бо я зрозуміла, що я просто не зможу їх захистити. Я не зможу.
Складно сказати, який найбільший страх. Коли я бачу все, що відбувається зараз в Україні, а я не поруч, це знову ж таки страх. Це знову ж таки біль. Це як нерозривне щось зі мною. Найбільший страх мені здається в тому, щоби коли війна завершиться перемогою, а я в це вірю, щоб ми не втратили те, що ми набули зараз, щоб ми не відкотились на ті рутинні шляхи, якими йшли. Звикли російською спілкуватись – будемо спілкуватись, навіщо нам переучуватися. Звикли хабарі брати і давати – ну навіщо, це ж швидкий шлях чогось досягти… Тут, в Європі, такого взагалі немає. Тут дуже довго, дуже довгі бюрократичні процеси. Але вони живуть у суспільстві, яке ти поважаєш. Для мене дуже страшно, якщо ми не побудуємо таке суспільство після війни. Оце мабуть, найбільший страх.
– Слухай, а твоя найбільша радість і перемога? Я розумію, що ще буде, але на даний момент які?
– Я радію, дивлячись на прості речі: обіймаючи свого малюка, дивлячись на небо, відчуваючи запах сосен, які тут схожі на вишгородські. Від дуже простих речей, дійсно. Ще я радію від навчання. В мене велика зараз жага, я взагалі любила навчатись, але це таке було, я не знаю, навіщо, просто так, а зараз це як фізична потреба. Мені потрібно випити каву зранку, а потім піти на якусь лекцію або ще щось. Тому знаходячись тут, у Швеції, я завершила один курс від «Літосвіти», розпочала ще два курси по блогінгу і сторітелінгу і тільки вчора завершила курс візуальних комунікацій, який для українців робили данці англійською мовою. Можливо, це якась втеча від реальності, але я кайфую від того, коли в мене є можливість щось нове дізнаватися.
– А що тобі допомагає триматися зараз?
– Ти знаєш, я дивлюсь на людей, які тримаються, і навіть на тих, хто не тримається, я просто радію через те, що вони живі. І це мені допомагає. Коли я бачу живих людей. Бо я розумію, що надії немає там, де смерть. І от коли я можу побачити тих, кого я люблю, навіть через зум, або я бачу, як живі люди тут, дійсно живі зсередини, відгукуються на біль людей з країни, про яку вони ніколи не чули, це мене надихає. Це те, що дає мені можливість вставати вранці, навіть яка б я втомлена не була, і щось робити для себе. Бо я розумію, коли я роблю щось для себе, я роблю це і для України в тому числі. І для мене це важливо – робити щось для України, знаходячись тут, у безпеці. Складно сказати про натхнення, бо іноді все це відбувається зі мною як попри все. Знаєш, не завдячуючи чомусь, а просто навпаки, попри те, що на нас пре. Ти йдеш просто назустріч цьому. Якось так.
– Якою ти бачиш Україну після перемоги?
– Я бачу її такою країною, яка ніколи не забуде ту ціну, яку вона заплатила за те, що в неї є зараз. А що зараз є? Є розуміння, хто ми. Є розуміння, що ми є нація, що ми нація, якій не 31 рік, якій багато століть, в якій є велике культурне надбання. І це лише наша, я кажу тільки про себе, провина, що я не хотіла розбиратись в якихось речах, наприклад, в своєму минулому. Але я знаю, що та ціна, яку ми заплатили, наша країна, це буде найбільшою мотивацією для постійного розвитку стосунків між людьми, стосунків між суспільством і державою. Я переконана, що в цьому суспільстві і в цій країні буде зроблено все, аби корупцію як явище було викоренено. Мені здається, що це один з найбільших челенджів для нашого суспільства і для наших людей, простих людей, не кажучи вже про владу. Це одна з найголовніших речей, бо це як іржа, яка роз’їдає. І я хочу, щоби наша країна була квітучою, але не розпадалася на частини, коли кожен сам за себе. Мені здається, що люди, які пройшли таке пекло, яке проходимо зараз ми, вони не дозволять більше, щоб це відбувалося.
– Круто! Катю, і наостанок, що ти побажаєш читачам «Останівки»?
– Любі мої друзі, побажаю зупинятися. Бо… от зараз ти мені сказала цю чарівну фразу «Останівка» і це саме, дійсно, це про натхнення. Так, це про зупинку. Бо якщо не зупинятися, ти просто звалишся і згориш, перетворишся на попіл. А ми не можемо собі зараз цього дозволити. Просто не можемо. Ми маємо бути сильними. Ми маємо бути врівноваженими. Тому потрібно зупинятися і оцінювати: хто я, де я, чому я, куди я і навіщо. Тому я бажаю всім читачам нашим, з якими ми дуже давно і російською мовою і якою завгодно мовою, але мовою серця в будь-якому разі, спілкувалися, я бажаю вам зупинятись, робити висновки з того, що відбувається з нами, чому це відбувається, що саме від мене може залежати в тому, щоби змінити це, надихатись і йти далі і робити те, що ми можемо.
– Катюшо, я дуже вдячна, що ти знайшла час і поспілкувалася з нами, і більше за все я тобі вдячна, що ти тримаєшся, що ти не просто в заціпенінні якомусь, а знайшла свою «лінію фронту» і стоїш. Стоїш і робиш те, що ти зараз можеш робити. Тому тримаймо стрій. Дякую, дякую, дякую.
– І я тобі щиро вдячна. Бо від початку війни слова зникли, вони кудись ділися, ти як вигорів, ти як висох, я не знаю. І для мене дуже важливо, щоб зараз «Останівка» жила, щоб ці моменти, коли ми зупиняємось і щось віднаходимо в собі, в чомусь собі зізнаємось, в чомусь, можливо, каємось, знаєш, для мене важливо це видавати. Думаю, ці пів року ми дуже багато наварили в собі і це треба віддати.
Розмовляла Ірина Матвієнко
