Міннесотський морозець я відчув всім своїм єством прямо на порозі північнодакотського летовища Фарго. Фарго значно ближче до північних білих ведмедів, ніж може здатися. Можливо, саме тому на перші неодмінні відчуття відгукнулися мої старовинні кості. Кожна з них чимдуж попросилася назад до тепленької, сонячної та зволоженої океаном Кароліни. Я казав: «Ціхо! Я тут головний», і вони, нестримно бубонячи собі під ніс про незадовільний стан інтелекту господаря, замовкали.
Ранки в Міннесоті настільки холоднющі, що навіть під ковдрою відчувався нестримний північний вітер, якому так і кортіло дошкулити мені та підморозити мозолисті п’яти. Мозолисті, бо стер їх добряче в Каролінах. Є декілька причин, що змушували підніматися мене прямо в обійми цього холодного пустуна – це теплота сердець сім’ї Моунів, моїх добрих знайомих ще з часів діда-прадіда, краса природи, особливо різноманітність флори та фауни північних земель та сімейні традиції нащадків данців, норвегів та інших германських племен. Всі поголовно мають прізвища, що закінчуються на -сон: Стівенсон, Еріксон, Робінсон. Майже всі їдять славнозвісну «протухлу» рибу, смакуючи як гурмани найулюбленіший делікатес (для мене воно виглядало й пахло, наче якась таранька з сирецького стихійного ринку). Ту рибину загортають в прісні м’які хлібці, цукрують або мастять солодкими соусами чи арахісовим маслом та запроторюють назавжди в бездонні глибини своїх черев. Рибин я, звісно, не питав, але думаю, вони почуваються там наче Йона в череві кита. Ото сміху буде, коли рибні родичі дізнаються, куди потрапили їх не дуже кмітливі брати та сестри.
На вулиці був грудень місяць. У Моунів в той час, як і у всього гамериканського люду, прокидається від сплячки інстинкт, а може й набутий рефлекс декорування будинків, території та ялинки, як центру всього святкування Різдва. Центру, в першу чергу, уваги Моунів менших, бо саме під різдвяним деревцем 24-го вночі зазвичай магічним чином з’являються подарунки. О 9 ранку починається дійство декорування, і я з затриманим подихом дивлюсь, як кожен член родини дістає свою стареньку сиву шухлядку з-під ліжка, струшує пилюку з неї та дістає з глибини впорядковано поскладані іграшки. Бачу, як мама бере одну, роздивляючись уважно колись подарованого ще її прабабцею Гердою маленького коника. Колір, правда, вицвів, та тут важливі спогади, віддзеркалення сотень життів в маленькій іграшці. Сотень годин при вогні та солодкому чаї на травах десь в заметеній снігом Данії. Сотень людей-гостей, що тинялися туди-сюди та доторками залишали свої флюїди, частину своїх тіл на бідному, вже тепер облізлому конику.
Кожен член родини Моунів може повішати на ялинку лише певну кількість декорацій, щоб усім місця вистачило. Якось вони навіть мали сварку через це. Сварилися про те, чия декорація буде на вершечку: янгол мами Моун чи п’ятикутна зірка тата Моуна. Тепер я знаю, який ще аспект подружнього життя обговорити з моєю нареченою перед одруженням. Якось не хочеться через дрібниці стирати гарні стосунки. Будемо вчитися на чужих помилках.
Після всього гармидеру сім’я гарненько прибирає, вмощується на старенький скрипучий диван та голосно співає разом різдвяні пісні, щоб приготуватися дивувати решту Моунів, Еріксонів, Робінсонів на Святвечір. Дивно, там кожна дитина знає, як грати на декількох інструментах. Так, майже ненароком такий сіроманець, як я опиняється серед шквалу голосів, звуків різного ґатунку та веселощів підготовчих традицій до найпопулярнішого в гамериках сезону. Відчуття гарне та незабутнє, спробувати раджу всім. Сезон підготовки теж вартий уваги. А як ви готуєтесь до свята?
Автор: Сергій Лебедєв, Останівка
