Моє теперішнє щастя – це…
Це вийти вранці з укриття після комендантської години, зупинитися, із завмиранням серця зробити вдих і побачити, що сонце встало, птахи вже хазяйнують, а твій дім стоїть. І твій любий аул стоїть.
Це список людей, хай і невеликий, які в тебе запитують: «Як ти?» І тих, у кого ти запитуєш: «Як ти?»
Це 20 секунд поревіти_захлинаючись_ у_ванній, а потім вийти. Спокійною.
Це подарований незнайомцем сухий-пресухий батон після відсутності хліба в магазинах протягом двох діб.
Це попри сирени зварити каструлю борщу, бо війна війною, а обід за розкладом.
Це можливість обійняти сусідів, які залишилися, і тих, з ким ще вчора навіть не був знайомий.
Це здатність приносити користь тим, що вмієш, і розуміння того, що твоя частина не менш важлива за інші.
Це полегшення, коли бачиш, спустившись на ніч в холоднюче укриття, своїх нових «сусідів», які стали тобі рідними. І ти вже знаєш, що після звіту наймолодшому про результати ваших молитов і молитовного обходу нічного сховку, буде чай і розмірені розмови: політінформація, обмін новинами, огризки спогадів із того, ще мирного, життя, замітки з побуту нашого укриття, мрії про те, що після перемоги треба буде накрити на набережній величезний стіл і видихнути-пом’янути-відсвяткувати.
Це сказати рано вранці: «Боже, дякую за нудну ніч», – і пізно ввечері: «Дякую, Таточко, за ще один день».
Це люди, які залишилися стерегти наш дім, щоби тобі було куди повернутися додому. Люди, які підказали безпечну дорогу. Люди, які прийняли тебе на ночівлю і дали не тільки дах над головою, але й вечерю-сніданок. Люди, які благословили фінансово. Люди, які моляться за тебе і твою країну.
Це тепла кімната, матрац із ковдрою і можливість витягнути ноги – вперше за 12 діб.
Це зустріч з батьками. Це їхня радість вашому приїзду. Це можливість бути спостерігачем їхніх ритуалів, як, наприклад, цей: мама читає вголос новини про поточні події з ТГ-каналів, бурхливо радіє кількості збитих ворожих літаків і ракет і успіхам білоруських партизанів; потім читає анекдоти і вони разом з татом сміються; а потім тато щось тихенько співає, а мама йому підспівує.
Це наймолодший, який чуйно стоїть на варті твого стану: «Мамо, не розкисати! Давай дихати: вдих-видих…» Який чекає, коли ви залишитеся наодинці, щоби сказати: «Мамо, в мене до тебе серйозна розмова. Як ти? Я розумію, що все, що відбувається, – це боляче, неприємно. Але як ти себе почуваєш? Як ти?»
Це здатність відчувати, співчувати, ридати, допомагати, молитися, працювати, сміятися, вірити, підтримувати, бути слабкою, мріяти, жити сьогодні, потихеньку виходити із заціпеніння і несміливо заглядати в день завтрашній, знаючи точно, що війна закінчиться.
Ірина Матвієнко, Останівка
