ПОДЕЛИТЬСЯ

Більшу частину свого життя я розплющую очі в одному і тому самому місті.

Вимикаю будильник. Прокидаюсь уже під струменями теплої води.

Заливаю каву кип’ятком. Нашвидкоруч витираю вологе волосся білим рушником.

Пальці бігають по клавіатурі, намагаючись згадати назви ранкових пісень. Майже всі пісні ділю на ранкові й вечірні.

Допиваю поспіхом залишки кави, зачиняю вікно. Вже в ліфті зав’язую шнурки, поправляю спідницю.

Виходжу назустріч новому дню. Нові швидкості, оберти, поспіхи. Головне – помічати посмішки. Відчувати життя, хай навіть воно летить у шаленому темпі.

І це місто – це не тільки про шаленість темпів і ритмів. Не про пластмасу і фальш. Не про швидкості й порожності.

Це місто – про мільйони історій. Про стрімкість часу і цінність моменту. Про справжність краси та віднайдення спокою. Про те, як навчитися дивитись на небо, а не під ноги.

Про те, «де колишуться віти закоханих мрій».
Як тебе не любити…?

Автор: Маруся Травнікова, Останівка

Фото, використані у статті, автора

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ