ПОДЕЛИТЬСЯ

Горище у хаті моєї бабусі відрізнялось чистотою та порядком. І драбина була зручна, залізна, з широкими східцями, помальована на синє. Навіть у погожі дні там була сива напівтемрява й особлива атмосфера. На початку літа моя схованка пахла лікарськими травами – переважно ромашкою і липою. А восени сіном, горіхами і грибами. Величезні шматки білих новорічними гірляндами звисали зі стелі, нерівномірними півколами прикрашаючи середину горища.

Під стіною справа стояв мій заіржавілий візочок – у ньому бабуся зберігала старі дитячі іграшки, а під дахом зліва я мала прихований скарб – пожовклі книжки мами і дядька, накриті мішком. Вони давно припадали пилюкою і, окрім мене, їх ніхто не читав. Підлога була нерівною, скрипучою, і я боялась ходити по всій території горища. Над чотирма кімнатами воно мені здавалось величезним! Але у протилежному кінці, за павутинням і в’язками часнику, було маленьке віконечко і мені дуже подобалось спостерігати, як біля нього у сонячних промінчиках повільно кружляє пил.

Коли я підросла, з будинку та сараю на горище переїхали мої речі: триколісний велосипед, іграшковий возик для ведмедика, подряпані санчата і величезна пластикова лялька з жовтими кучерями та обрізаними віями.

Тепер того скарбу на горищі немає, як нема і господарів хати. Але десь у найглибших шухлядках моєї пам’яті завжди житиме аромат липи і грибів, я гортатиму пожовклі сторінки книжок і в уяві спостерігатиму, як у сонячних промінчиках повільно кружляє пил.

Автор: Катерина Самойлик, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ