Того дня Інокентій Петрович повертався з чергування пішки. Зазвичай він звільнявся о сьомій і встигав на автобус, а тоді напарник запізнився і він вийшов на годину пізніше. Взагалі-то, тут буквально три-чотири квартали. Були часи, він долав таку відстань за чверть години. Але тепер і ноги не тримають, і серце калатає як скажене. Йшов підтюпцем, зупинявся, глибоко дихав, роззирався навколо. Тричі діставав з кишені маленький портативний інгалятор – донька надіслала з Америки – і щоразу намацував цигарки. Він вже давно не палив, але відкриту пачку чомусь завжди носив із собою.
Вдома Інокентій Петрович зняв черевики, поклав в’язку ключів із брелоком Ейфелева вежа – це вже подарунок онуки – на поличку біля дверей, повісив пальто на гачок і пішов на кухню, готувати сніданок. Він вже давно жив один. Донька вийшла заміж, поїхала на чужину. Син був на заробітках у Польщі – там і лишився. З тих пір діти зрідка навідують батька, ото тільки телефонують на свята та надсилають подарунки.
Поснідавши, Інокентій Петрович підлив лапатий фікус у глиняному горщику, відкрив штори, взяв зі старої, надтріснутої кришталевої вазочки кілька м’ятних льодяників і сів у глибоке крісло біля журнального столика. На столі лежали два квитки до театру. Він одягнув важкі, великі окуляри в темній оправі й ще раз уважно подивився на дату. До прем’єри залишалося три дні.
Чоловік вагався. Знову дістав з шухляди затертий кишеньковий записничок і обережно погортав сторінки, доки не відкрив на літері «Т». У цьому не було потреби, бо він на пам’ять знав усі цифри її телефону, але ж там лежала маленька, трохи пожовкла, глянцева фотокартка. Він торкнувся її пальцем і посміхнувся. До прем’єри залишалося три дні.
Автор: Катерина Самойлик, Останівка
