ПОДЕЛИТЬСЯ

Влітку, коли в Україні соняшники тільки починають повертати свої жовтуваті голови до сонця, в країні тюльпанів, вітряків та сиру, Королівстві Нідерландів, життя вже перевалює за свій полудень та все ще вирує зі свіжою ранковою силою. Саме в той сезон мені пощастило потрапити до цього танцю диму, нестандартних па та ультра-ліберальних піруетів, в які перетворилась країна мореплавців.

Сьогоденні голанці відрізняються від їхніх дідів-прадідів настільки, наскільки тепле різниться від плаского. Колишні колоніальні переселенці тепер складають значну частину, якщо не більшість кольорової гами соціуму, привносячи присмак південноамериканської культури тютюнопаління, шапконосіння та пивоваріння. 2% населення навчилося так гарно декорувати свої поля всякою городиною, що тим годують пів-Європи, поєднуючи корисне з приємним.

Голанці вище середнього достатку, зазвичай, стереотипні високі люди нордиської статури, працюють тільки 4 дні на тиждень і мають вихідний у середу. В цей день я й вирішив наслідувати великих першовідкривачів Австралії, відкрити для себе та заблукати на вузеньких вуличках головних міст. Найбільш запам’яталося блукання Амстердамом.

Саме в цьому місті можна найбільше відчути солодкувато-терпкий запах городини сімейства «паслєнових», напханої та втрамбованої мізинцем лівої руки в тугу трубочку для куріння. Дим дурман-трави спантеличив мене і привніс в доволі приємну подорож елемент головокружіння.

В умовах мішанини димів, звуків та світлового забруднення середньоренесансна краса архітектури різнокольорових будівель Амстердаму занесла мене на незнайомі вулички з червоною ілюмінацією на одній стороні. Я, звісно, знав, що ренесансні діви все ще існують і в теорії можуть позувати в ролі натурщиць митцям ХХІ століття, та якось мені здавалося, що не на вітринах, ніби замість манекенів. В таких пікантних ситуаціях я ще не був і вирішив вибиратися з лігва дів-натурщиць, милуючись не менш прекрасним та насиченим різнобарв’ям дахів міста, сподіваючись, що рано чи пізно вони мене кудись виведуть. Сили терпіти епатаж такого роду та такої насиченості в мене могло не вистачити. А вже вечоріло.

Нарешті знайшовся гарний дідусь зі скуйовдженою бородою, в дивному капелюсі та ще дивнішому пальто з дірками посеред літа, щоб провітрювалося тіло, підказав мені, як дістатися менш авангардних частин міста. Дідусь, очевидно, бездомний, працювати за дарма не захотів, довелось віддати йому недосьорбану юшку та залишки макаронів, що залишилися ще з ланчу, бо грошей в кожного поважного студента нема і бути не може в достатній кількості, щоб платити наймитам. Я людина не жадна, дякуючи мамі та молодшим братам, знаю, як ділитися, але був радий, що моє визволення обійшлось мені так дешево.

Надвечір в більш консервативній частині міста я вже крутив педалі катамарану, щоб проїхати декілька наступних зупинок до славнозвісних амстерівських капкейків та посидіти в затишній каварні. Та перед тим, надриваючись фізично та естетично, мої весла несли мене по артеріям давнього міста.

Щоб артерії не закупорилися під час припливу, безмежно мудрі архітектори міста наспоруджували запори, відділяючи холодне Північне море від низини. На відміну від інших жителів Європи, в них зі глуздом не все гаразд, адже, здається, тільки під час куріння може прийти ідея відвойовувати землю, а точніше дно у моря. Чим вони і займаються по цей день. По клаптику. По сантиметру. Вигризаючи перемогу там, де їхні діди-мореплавці, представники Ост-Індійської компанії, перевозячи чай з Цейлону, постійно потерпали, сподіваючись лише на милосердя стихії.

Монументальні захисні споруди насправді і є ворітьми до старої Європи. Та не того разу, не скористався я ними. Того ж дня повернув назад, на схід. На прощання, о 10-й вечора, вирішив посмакувати амстердамською випічкою та сказати одну-єдину фразу, що вивчив на той час: «Dankuwel*, Амстердаме, твої принади не для мене».

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка

*Дуже дякую

Фото на прев’ю автора

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ