У гості до величних пана та панянок

Слово «похід» в мозку кожної людини викликає цілу палітру конотацій та забарвлень значень. Хтось вигадує собі похмуру юрбу народиська, що найбадьорішим кроком вирушає з пункту А в пункт Б. Хтось уявляє веселих чоловічків з інстаграму, на яких ні краплини поту під час сходження на висоту в 3000 метрів. Хтось, як і я, думає про мальовничі пейзажі та полонини, всипані зеленим паласом з вкрапленнями чорничних плям. А хтось – про піт, кров і роботу, як казав вельмишановний пан Черчилль до народу під час війни. Мішанині всього перерахованого довелося бути.

Схід

Я колись ходив в похід на три дні, але то було давно, та й не сам я те робив. Цього разу вирішив ризикнути, та не тільки власним здоровлям і життям, але й жінчиним. Вирішили: йдемо вдвох. Як йти, якщо нічого нема? Легко. Дзвониш друзям, позичаєш в когось газ, в когось намет, в когось казанок – і за декілька днів ти вже готовий.

Сіли в потяг. Плацкарт і запах сиру, ковбасних виробів та яєць був нам вірним супутником. Якось доїхали на станцію Воловець. Вона застала нас купою циган, як і в усій Закарпатській області. До речі, про них. Обласний голова, виявляється, зробив хитро. Він влаштував усіх охочих ромів на сезонні роботи – збирати чорниці. І області добре, і роми не жебракують.

Та наш маршрут почався за 20 кільометрів від Воловця, щоби вкінці прийти сюди ж. Першим підйомом виявилася пані Гимба, зростом в 1491 метр. Мама сказали б, що дебела дівчина. Назва з польської «ge(м)ba» перекладається як губа. Причому в пані була й мала сестра з відповідним ім’ям – Мала Гимба. Ну що ж, якщо пані до нас не йшла, тоді ми до неї…

Ну дуже непривітна виявилася та норовливо вперта газдиня полонини Боржава. Такого крутого підйому ми не досвідчували з жінкою. Лупали ми сю скалу, як казав Франко, досить довго, петляли досить хитро, і ця хитрість раз за разом спрацьовувала, адже серпантином йти завжди легше. На чіпку пані нам ласкаво всміхнулася сонечком, що вийшло з-за низьких хмар, та спустила свого небожа на пароплані прямо нам на голови. Ніби похвалила та показала, які принади вона ховала за своїм чіпком.

Петляння

А там, за Малою Гимбою, в 1500 метрів виднілась лиса маківка Великого Верху, а між нами, наче його велетенське око, синіло майже висхле озерце. «Ще одних занесло. Гимбо, стережи краще підходи!» – прогримів Верх гуркотом машин, що привозили та відвозили туристів.

На Гимбі малій влаштувалися ми на обід зі «смачнющих» субліматів. На таких харчах можна може два дні максимум прожити, подумалось мені. Дещо покращувала становище наявність в закутках величенького рюкзака-торби горішків і родзинок, але і їх запаси треба було берегти, бо додому далеко.

Та основною пригодою стало те, що пан Верх не пустив на свій чупок, сказавши, що нам і Гимби вистачило, і копняками погнав нас донизу на ночівлю. Слава Богу, хоч не по найкрутішому спуску, а по затишному й пологому, до неймовірно прикрашеної галявини з чорничними садами та цілим джерелом-водоспадом. Мабуть, пан Верх під вечір став спокійнішим, тому пустив туди, ще й надавав неймовірних пейзажів і вечірнього сонця. Помивши ноги в крижанючій водиці, зробивши все потрібне, вляглися врешті.

В тій місцині також зустріли доволі дивне видовище – намети, створені з гілок і покриті пакетами. Довго думали, хто то мав нахабство спотворювати нам пейзажі, та, спілкуючись з місцевими, почули, що то вірні придворні Верха та Гимби – збирачі. Вони собі позбирують чорниці, а щоб мати більший прибуток, там і залишаються ночувати. Все, звісно, з дозволу господаря долини. Верх та Гимба так просто будь-кого не пропустять туди.

Вихід

На ранок, мавши доволі сумнівне задоволення від водних крижанистих процедур, ми обігнули метеостанцію, яка, от точно будучи в змові з господарями полонини,  постійно не договорювала нам деталей погоди. Адже нам назустріч в той день йшов дощ – ціла стіна зливиська, доволі неочікувано, проте минулося. Всі головні герої та господарі нас всього лише лякали своїми безумовно великими силами – хмара дощу перед самою горою розійшлася на дві частини, обійшла полонину, залишивши нас в сухості та комфорті. Відносному, звісно, бо самі знаєте, що пхатися хтозна куди по крутих підйомах і спусках з 20-кілограмовою торбою на горбі не надто приємно.

Наш шлях скінчився на ще одній горі з пікантною назвою Цицька. Місцеві не уточнювали чия. Можливо, пан Верх розпишнів на душах загиблих чорничників-збирачів, а можливо, то пані Гимба згубила. Що б там не було, але цю місцину вкривав коврик із запашних квітів і перегуки вгодованих джмелів. З тим запахом і звуком й приїхали до бетонного чагарника. Розпушені, відпочилі, задоволені. Дякую, Гимбо та Верх, у вас добре. Ми повернемось.

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка

Світлини до публікації автора