ПОДЕЛИТЬСЯ

Присвячується тому, хто клав під подушку гаманець, бо там грошам тепліше та комфортніше.

Так, мій дід таке робив. Він робив і дивніші речі, просто саме ця «дивність» чомусь врізалась в пам’ять. Можливо мотивація і була іншою – безпека, наприклад, чи віднайдення душевного спокою, та факт є.

Кажуть, рутина притуплює відчуття, кажуть, людина більше не чує чи не бачить незвичайне. Це не стосувалося мого діда. В нього наче був імунітет до всього. Він ніколи не хворів, а може, так хворів, що я просто не помічав. В нього був один зуб, та той ніби був створений з найміцнішого матеріалу, бо справно виконував свою функцію десятками років, навіть без втручання дантистів. Зуб виглядав наче стара похила хата з пожовклої, розлізлої від старості деревини, що на острівці посеред якогось очеретяного озера.

Дідів ніс нагадував довгий стручок квасолі, якщо дивитися збоку, та розтрощену картоплину – якщо спереду. Така форма надавала більше місця для входу повітря, тому мій дід жив на повну грудну клітину. Він робив довгі, глибокі вдихи та відповідні видихи. Довгі, як і його нелегке життя.

Руки – спрацьовані, потріскані, схожі на зоране поле навесні, коли ґрунт готують до посіву чи садівництва. Зморшки були настільки глибокі, що мені здавалося, там таки щось можна посіяти і насіння неодмінно проросте. Та не варто було обманюватись зовнішнім виглядом, адже це були міцнющі руки. Їх тепло могло зігріти, а могло і покарати. Він частенько використовував руки, як інструмент Божого праведного гніву, коли ми бешкетували чи робили якесь зло. Якби руки керували тілом, милості не було б.

Милість приходила через вищезгаданий гаманець. В останні роки він частенько давав внукам (мені) на цукерки. Дрібниця, але приємно. Хтось може сказати, що це, мабуть на старості років розкис, та я думаю, то від гірчиці життєвої та закваски північної – гірчиця вивітрилась, а закваска вже давно не тої сили, що колись.

Він до останнього виглядав бадьорим. Доглядав курей, корів, садив городину, варив борщі, жив. Він і досі живе, тільки вже як персоніфікований спогад в моїй голові, як частина оповідки про велику рибину в маленькому очеретяному озерці. Оповідки, довшої за життя.

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ