ПОДЕЛИТЬСЯ

Рвучкий весняний вітер безжально шматував одиноку вербу, що невідомо яким дивом зачепилася й виросла в сірій промзоні. Мабуть, лише по вербі тут можна було визначити пору року.

Затиснуте лещатами асфальту й бетону, вкрите чорним димом і курявою, дерево щовесни квітувало жовтим цвітом. Як великий дорожній знак, воно нагадувало людям, що не все в цьому світі йде за їхніми законами. А нахилені, упокорені віти навіювали роздуми про невідворотність долі й велику силу смирення.

У випадкових перехожих виникало відчуття зайвості дерева серед одноманітних кольорів і звуків, промислових будівель і машин. Однак для місцевих верба була важливим символом, навіть дороговказом життя. Коротке «біля верби» означало місце зустрічі чи побачення, зупинку чи поворот, кінцевий пункт призначення чи підтвердження правильності шляху.

Під деревом ховалися від палючої спеки й холодного дощу, на нього чіпляли оголошення й вивіски. Дітлахи найближчих сіл видиралися на вербу, аби вгледіти, яка заводська труба димить найбільше. А вночі їм снилося, що вони гойдаються на вербових вітах. Люди старшого віку на підтвердження  своєї думки неодмінно зауважували: «Хоч у верби спитай», а висловлюючи недовіру, примовляли: «Як грушки на вербі вродять».

Після суворих зим усі з надією позирали на вербу: чи не замерзла, чи отруйні випари й потоки не ослабили її сил? І коли на тендітних вітах наливалися бруньки, люди, усміхаючись, шепотіли: «Верба жива – й ми житимемо», адже земний закон життя одностайно був ухвалений вербовою канцелярією.

Автор: Ольга Тицька, Останівка

ПОДЕЛИТЬСЯ
Предыдущая статьяМысли на стенку
Следующая статьяПомышляй о солнце
Мама трьох синів і двох доньок. Любить всі слова з коренем "світ", щебетання ластівки, лісову тишу й роздуми про вічне.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ