Шалена жага бачити світ навколо. Для мене це про чудову сміливу людину, Вікторію ЗАКОРКО, сумчанку, гіда, місткиню. Ця жінка мене надихає вже давно, тому при першій нагоді я запропонувала їй трохи поспілкуватися.
Ми так захопилися розмовою, що про повітряну тривогу я дізналася вже після нашого спілкування. Але то й недивно, бо Вікторія якраз ділилася своїм досвідом, як жити попри все, за що та за кого триматися, коли час зупинитися, а потім піти далі.
Маю надію, що ви теж, як і я, почуєте те, що стане вам у нагоді в ці нелегкі часи, які ми всі разом проходимо.
– Добрий день, шановні читачі нашого проєкту «Останівка». Рада вас вітати і хочу вам представити мою сьогоднішню співрозмовницю. Це Вікторія Закорко. І ми знову говоримо у рубриці «Люди, які надихають». Вікторія саме з цих людей. Я вже давно спостерігаю за нею у Фейсбуці. На жаль, нам так і не вийшло зустрітися на каву. Колись ми навіть домовлялися. Але думаю, в нас ще все попереду і ми обов’язково це зробимо, тому що в нас це було в планах.
Отже, сьогодні 200 днів вже, як іде повномасштабна війна. Вікторіє, що ви могли сказати про себе, про Вікторію Закорко 200 днів тому: хто ви є? ким ви є? де ви є? ваша справа? чим ви тоді займалися?
– В мене кардинально змінилося життя за ці 200 днів. Я народилася і прожила все життя в одному місті – місті Суми. Сум’янка в четвертому поколінні. Працювала в художньому музеї, була гідом, займалася громадською роботою. Дуже люблю хенд-мейд, була майстром і по іграшкам, і по прикрасам. На той момент була вже на пенсії кілька років за станом здоров’я.
Для мене не стало 24 лютого великим шоком, хоча надія була, що не будуть такі повномасштабні бойові дії, Росія не наважиться. Але в стані війни я живу з 14-го року. І навіть моє заняття хенд-мейдом посилилося і стало дуже важливим для мене саме з волонтерської діяльності.
– Тобто 200 днів тому ви були гідом, жили в Сумах, займалися волонтерською, громадською діяльністю, активно хендхейдили. Я бачила ваші вироби, вони дуже красиві, мені завжди подобалися. Я знаю, що ви влітку 21-го року, якщо я не помиляюся, ще встигли прийняти участь у телевізійному проєкті, так? Була така історія?
– Так, історія від «Суспільного». Проєкт «Мамо, йду в актори», звичайно, був важливий для мене. Він був для людей 45+. Протягом восьми місяців знімалася документальна вистава про історії кохання, які дійсно відбулися в житті кожного з учасників. І театр Нянькіних був куратором цього проекту, окрім «Суспільного».
– Я дивилася, на жаль, не всі випуски тієї програми, але багато з них. У мене було таке запитання до вас тоді, я пам’ятаю: ви завжди були такою сміливою?
– Багато людей мені кажуть: «Ти смілива, тобі легко». Але моє близьке коло знає, як мені весь час страшно. Я абсолютно звичайна людина в цьому сенсі, я ніяк не герой, я не людина, яка має великий запас міцності. Кожного разу, коли в моєму житті якесь випробування стається (мій батько хворів на рак, ми з ним попрощалися за рік до того; цей проект, на який я наважувалася кілька разів відправити анкету на участь), мої близькі друзі, мій син знають, чого мені це вартує. Навіть виступ публічно також. Завжди перша реакція – страх, а потім звідки і як беруться сили, і навичка вже є долати цей страх, якщо мені дуже хочеться щось зробити і я знаю точно, що буду жалкувати, якщо не зроблю.
– О, ви знаєте, в мене теж саме. Такий є пунктик в голові, що якщо я це не зроблю, мені дуже страшно, але якщо я це не зроблю, то буду картати себе дуже довго, сама себе з’їм.
– Так, моя історія.
– Вікторіє, за цей час, за ці 200 днів повномасштабної війни, було вже багато чого у вашому житті: і перші тижні вдома в Сумах під постійними ворожими обстрілами, і важке прийняття рішення їхати, і складна, але сповнена чудесами дорога спочатку до Львова, а потім вже до Литви. На сьогодні Вікторія Закорко: хто ви є? ким ви є? де ви є? ваша справа?
– На сьогодні я живу у Вільнюсі, у вільнюській родині, яка мене дуже гостинно прийняла від першого дня, я так тут і живу. Живу в прекрасному місці, яке дуже цілющим стало для мене. Це передмістя Вільнюса, національний парк. Фактично ми живемо на краю лісу. Природа була дуже важливим чинником того, що я почала відновлюватися і психологічно, і морально, і душевно, духовно – в усіх сенсах. Окрім нових стосунків з прекрасними людьми тут, у Вільнюсі. На зараз я вже тиждень як отримала мою роботу мрії – я вчитель предмету мистецтва і технологій в українській школі «Гравітас».
– Ого! Я вас вітаю. А скажіть, будь ласка, скільки часу пішло у вас на відновлення і, крім природи, крім спілкування з людьми, хто або що допомогло вам у цьому?
– На перше місце я ставлю молитву. Однак неправильно, перше-друге, не будемо рахувати. Я просто перерахую те, що було важливим для мене, без цифр. Молитва і творчість. Окрім людей, це два моїх важливих крила, які дали мені знову радість, попри війну, попри те, що в мене син на війні, попри постійну тривогу за сина, попри всі важкі, болючі новини, попри почуття ненависті до Росії як країни-агресора. До речі, це почуття ненависті трансформувалося в паливо, яке дає мені багато сил. Я не можу відкидати почуття і бажання того, щоби Росія зникла з мапи світу. Мені важливо це проговорювати, і це важливий акцент. Але любов до України, любов до своїх і творчість – це є більше. От на зараз це більше.
Був період, коли ненависть була дуже сильною. Я розуміла, що мені треба з цим щось робити. Я розуміла, що потрібен час. І от якраз в Полтаві (наступний пункт, коли я тікала з дому, це було п’ять днів, коли я теж жила в родині) прекрасна психологиня Наталка приділила мені увагу, ми поспілкувалися. Я показала, що на той момент в маленькому блокноті, який зі мною був, кульковою ручкою я почала багато малювати. Якісь фантазійні узори, древні мотиви української народної вишивки, потім я це більш тверезим поглядом подивилася і побачила. На той момент це було інтуїтивним малюванням як потреба себе зібрати до купи. Оцей маленький блокнотик і кулькова ручка були важливими.
Я почала малювати ще вдома під час тривог. Пам’ятаю, що я цей блокнотик узяла з собою в ванну, коли ми – мама в коридорі, я у ванні вже розташовувалися під час перших тривог – почали для себе вирішувати, як себе максимально убезпечити від обстрілів, від наслідків бомбардувань. А потім вже, коли я потрапила в Литву, в родину, перше, що я попросила, це якраз чим малювати і на чому малювати.
– Сьогодні ви знову робите прикраси, я продовжую за вами підглядати у Фейсбуці. Ви малюєте при будь-якій нагоді олівцем, ручкою і навіть кавою. А ще знайомите своїх читачів у Фейсбуці з Литвою та литовцями, їхньою архітектурою, історією, культурою, побутом. Ще віднедавна почали працювати в школі. Навіщо ви це робите? Я не вірю, щоби просто згаяти час.
– Це моя потреба. І потреба поділитися, якщо вже я маю певний душевний баланс, хай крихкий час від часу, тим не менш. Я знаю, що це дуже важливо – жити тут і зараз. Я пам’ятаю ці болісні відчуття, коли на Фейсбуці я побачила, у мене дуже адекватне коло друзів на Фейсбуці, але все одно обговорення було, що хтось поїхав – хтось залишився, засуджували і тих і тих. Це настільки нездорова, неправильна реакція, тому що кожна людина унікальна, у кожної людини свій запас міцності, свій ресурс, кожен приймає для себе своє рішення. Хай воно на якийсь момент буде чи для нього з’ясується, що неправильним, тим не менш, це його рішення, це його життя. А нам треба триматися купи. І тому я розумію, що відповідальна, це не пафос, я так відчуваю, я в це вірю, я відповідальна за мої соцмережі, що мої сторінки мають бути, хай маленьким, але простором натхнення.
Звісно, я пишу, за що переживаю, але пишу вкрай обережно. Тобто стратегія дуже проста: якщо мені буває погано, я заповзаю в мушлю, і ніхто про це в соцмережах не дізнається, тим більше, що в мене зараз є коло близьких людей, і тут, у Вільнюсі, коло українок і друзів литовських, з ким я можу це проговорити. Я не маю права це віддавати в соцмережі. Рівень травми, рівень болю зараз настільки високий, що нам треба бути обережними і дуже чутливими один до одного. Ми, українці, сильні саме тому, що ми один одного підтримуємо. От тому я ділюся тим, що хороше, тим, що радісне, тим, що може просто відволікти.
Тому почала знову писати нариси. Я це робила про Україну, подорожі Україною, в мене рубрика окрема, хештег, по Сумщині моїй, коли їздила. І тут я взяла на себе відповідальність писати про подорожі Литвою, щоби побачили, хто не був. Це моє суб’єктивне враження про прекрасну країну, яка мене прийняла і яка може бути відкриттям для когось, хто приїде сюди після нашої перемоги, в чому я ні секунди не сумніваюсь. Одна моя подруга литовська Крістіна сказала: «Тепер пів Литви поїде в Україну в гості». Тому що всі запрошені, всі, хто прийняв українців, хто так чи інакше українцям допомагав, у них у всіх особисте, дуже особливе запрошення. Вони його мають, тому точно буде великий двіж людей з’їздити один до одного в гості.
– Вікторіє, за ці 200 днів ваш найбільший страх і біль – що це було?
– Після новин, що творили окупанти в українських містах. Весь цей біль і переживання за цивільне населення, за простих людей, звичайних. Хоча для мене це не було, знову ж таки, зовсім шоком, тому що вони це робили і на Донбасі. 14–15-й рік. Все одно новини доходили і свідчення, ми знаємо імена тих людей, яких там вбили зовсім по-звірячому. Просто настільки масово, можливо. І це кожен сприймає по-своєму. Комусь легше, коли він дуже багато робить. Я завмирала перший місяць-півтора. Про Київську область я не дивилася повністю фотографії, тим більше відео, достатньо було текстів, тому що в мене дуже сильна уява. Я майже тоді не спала, вже коли тут, у Литві, була. Я розумію, що нам цього не уникнути. Вісім років була війна, зараз вона має таке поширення. Велика війна вже її називають, думаю, це буде правильно. Тому це найбільший біль. Хоча шкода за всіх. В стрічці в мене вже на відстані руки, серед моїх фейсбук-друзів, чиїсь друзі загинули, пішов на фронт. Звісно, я дуже боюся за сина. І дуже переживаю за всіх, хто там, хто нас боронить, хто свідомо розуміє, що він ризикує, воює за державу, але я це особисто сприймаю, що це за мене. Тому боляче. Але попри оцей весь біль я побачила за ці двісті днів, що можна жити під час війни, можна навіть мати моменти радості.
– Я до речі, хотіла запитати про вашу найбільшу радість і перемогу за ці дні. Що ви можете на цей час сказати?
– Захоплення, величезна гордість, коли я читала ті всі історії про волонтерів, які вивозили або тварин, або людей, допомагали вивозити, евакуюватися з обстрілюваних міст. Як українці один одному допомагають. Оці всі історії людської любові, гідності, взаємодопомоги завжди в мене більше викликали сльози, ніж якісь страшні, трагічні звістки. Там ти розумієш, що тебе може розірвати від болю, а тут це інші сльози. Я кажу, в мене тепер з собою завжди сльозлива кнопка. Будь-який прояв людської доброти, уваги, любові, хоча це звичайно, ми ж люди і тому ми себе ведемо по-людськи. Але, мабуть, на оцьому контрасті з окупантами, з росіянами, які ведуть себе абсолютно не по-людськи, ці всі прояви ще яскравіші, вони ще більше дають надії, і хочеться ще більше зробити мені особисто. Я розумію, що в мене не такий великий ресурс, але тим не менше, те, що ти робиш потрошку – комусь сказав добре слово, комусь трошечки допоміг, комусь просто написав у месенджер «як ти» – це важливо. Оці всі «як ти» перші два місяці були важливими.
– Так, я згідна з вами. А що вам допомагає триматися зараз? Як ви рятуєтеся?
– По-перше, я безмежно вдячна моїй литовській родині – Ірені, Патрасу, мамі Ірени пані Галині, їхній донці Саулі, українською Сонечко буквально перекладається. Виявилося, що в нас дуже багато спільного. Вона малює дуже круто, захоплюється аніме. Саме те, що я перебуваю в родині і в дружному ставленні, мене дуже тримає.
Те, що син пише, що він знаходить час мені написати, підтримати, що він в мене вірить, що він за мене радіє.
– Так, так! Я до речі хотіла сказати про це. Це настільки круто першого вересня писати мамі: «Мамо, ти впораєшся. Ти йдеш у школу, я в тебе вірю, в тебе все вийде». З фронту, з передової.
– Так склалася доля. Він сьомий педагог у нашій родині.
– Тобто у вас династія.
– Він працював педагогом, а я так, десь збоку. В неформальній освіті в мене великий досвід майстер-класів, якихось творчих активностей, але безпосередньо в школі я не працювала. І тоді виходить – він пішов на фронт, пройшло пів року, я пішла у школу працювати. Я йому час від часу постійно пишу про це: «Ти ж дивись, я підхопила естафету, але повертайся з перемогою і ми підемо далі разом».
– Ну правильно. Маму треба слухатися, так що в нього немає вибору.
– До речі, ось ще смішна штука сталася. Я раніше терпіти не могла емодзі в соцмережах, особливо в месенджерах, не дуже ними користувалася. У нас дозвіл з кількома близькими людьми, що ми кидаємо просто емодзі. Я розумію, що мої друзі, або мій син в це вкладає. Просто воно дозволяє швидко помахати ручкою і показати, що я тут, я про тебе думаю. Тому зовсім такі дурнуваті емодзі стали засобом, що ми обмінюємося, щоб показати, що я тут, зі мною все в порядку.
– Вікторіє, у вас в профілі на Фейсбуці написано: «Люблю Бога, Своїх та Україну». Якою ви бачите Україну після перемоги?
– По-перше, я думаю, що перемога не настане в один конкретний день. Я намагаюся жити реально. Дуже важливо жити не ілюзіями, а реальністю, яка б вона не була. Можливо, в якийсь момент припиняться активні бойові дії. Ми оці останні два дні бачимо, які чудеса робить наша армія, і це вже точно піде в підручники історії і військової тактики і стратегії. Тим не менше, це надовго, Росія має ще достатній запас міцності. Дуже хотілося б вірити, що завалиться швидко, але й наслідки, якщо буде дуже швидко, теж будуть більш непередбачуваними. Тому наша перемога – це років через десять, можливо. Можливо, буде новий військово-політичний союз з країнами Балтії, з Польщою. Це найбільші наші друзі, це вже очевидно, дружні країни для нас. Тут, в Литві, я дуже багато чую про історію, заново читаю про неї, про Велике князівство Литовське. Не ідеалізуючи цю історію, але тим не менше якісь уроки звідти можна взяти нам. Цей відрізок нашої спільної історії дуже важливий. Я, наприклад, в Литві це дуже відчуваю.
І Україна точно буде технологічною. Те, що зараз в малюнках навіть бачу, як діти малюють, в цих малюночках Україна постає квітучою, аграрною, багато полів, багато землі, ліси, озера, ріки – це все наше, і це все відновиться, я вірю, і ми це відбудуємо, але я вірю й у те, що Україна буде і технологічною країною. Вона себе покаже і вже показує всьому світові, величезний зараз інтерес до країни, покаже себе як країна мистецтва, як країна культури, як країна високого рівня інноваційної освіти, це важливо, сфера, за яку я особливо дуже переживаю. Тому що наступні покоління, ці діти, з якими я зараз уже працюю і бачу, це їхня країна. Хочеться, щоб вони захотіли жити саме в Україні, захотіли її будувати квітучою. Ніколи вона не буде ідеальною, зрозуміло, це неможливо, але такою, в якій інші люди захочуть жити, от для мене це показник. Коли є люди, які себе ототожнюють з цією країною. Там українці, політичні українці, не тільки за назвою, з етнічним походженням, повертаються, а якщо з гордістю люди з іншим корінням кажуть «я – українець», а іноземці кажуть «а я б хотів жити в цій країні», там приїхав на певний час, залишився; закохався в українську дівчину, одружився, залишився. Оце, напевно, для мене було б таким показником, що це країна, в якій хочуть жити. А туди вже відноситься все – і освіта, і культура, і технології, і досить високий рівень життя.
– Роботи дуже багато і розслаблятися нам не варто.
– Ви знаєте, коли ти живеш, дієш, працюєш, відпочивати потрібно. Але я тепер слово «розслаблятися» терпіти не можу. Це моє таке ставлення. Для мене розслабитися – це ти недієвий. Якщо ти багато чого робиш, в тебе на це є сили, а це важливо, значить ти ефективний, ти дійсно живеш, у тебе достатньо енергії на те, щоб жити, і ти час від часу відпочиваєш. Тому це є життя, в усіх його проявах, активне, прекрасне, хай і болісне час від часу, хай воно там з усіма нашими переживаннями, але це справжнє Життя з великої літери. Я так бачу.
– Повернуся ще до вашого слогана «Люблю Бога, Своїх та Україну». Назвіть, будь ласка, три характеристики оцих своїх, своїх Вікторії Закорко. Це хто, кого ви називаєте своїми?
– Свої – це… От не хочеться зовсім пафосно говорити.
– А говоріть, як є.
– Це люди, з якими не треба придумувати слів, з якими все зрозуміло від самого початку, з якими ми любимо одне, хай по-різному, але одне. З якими можна мовчати і плакати, з якими можна радіти, з якими можна по-дурнуватому сміятися. З якими ти себе відчуваєш легко. От для мене це свої. Перед усім це українці, але це вже набагато більше коло.
Я завжди думала, що я такий інтроверт-інтроверт, якому час від часу дуже треба ховатися в мушлю. Я там навіть вірш такий писала під час проекту цього телевізійного: «Відкривайся, душа моя, нічого не бійся…» До того душа була в мушлі, а тепер ця мушля відкривається, от такі були в мене передчуття, що щось дуже кардинальне станеться зі мною в житті. І от зараз я сама іноді дивуюся, як багато людей поміщається в моєму житті. Якщо раніше це було 3-4-5 людей, то я сама собі дивуюся зараз, для мене це чудо, що вистачає сил торкатися, комунікувати з багатьма людьми, дружити, мати спільні справи. З багатьма людьми, набагато більше, ніж раніше, у мирному житті. Своїх стало більше однозначно. Оце моє коло своїх стало набагато чисельнішим.
Але передусім стоїть у моєму слогані дієслово «люблю». Тобто все через любов, завдяки любові і по-іншому я не уявляю своє життя. Любов, любов’ю і через любов.
– Я знаю, що ви багато років слідкуєте, читаєте і активно читаєте тексти, які ми публікуємо в проєкті «Останівка». Що ви побажаєте нашим читачам?
– Моїм гаслом є «Будемо Жити». І можна слово «жити» поставити з великої літери. Я впевнена, я знаю, просто знаю-знаю-знаю, що можна жити повноцінним життям в дуже важких обставинах, переживаннях, болю. Любов, віра, люди, які поруч, – все це переживається набагато гостріше. Світ став більше чорно-білим, і тому все гостріше переживається.
І ще я бажаю всім цінувати кожен день. Саме під час війни ми розуміємо, що можемо піти в будь-який момент від хвороби, від переживань, нас можуть вбити на війні, все що завгодно, та навіть просто нещасний випадок станеться і все. Оця крихкість нашого життя мене особисто спонукає Жити з великої літери. І оце Жити з великої літери складається з тих маленьких справ, без пафосу, просто ти кожну хвилину проживаєш з вдячністю, з любов’ю. Якщо не маєш зараз, не відчуваєш любові й вдячності, тоді просто зупиняєшся, хай буде останівка, твоя, особиста, і ти зараз видихнеш, набудеш сил, дозволиш, щоб інші тебе підтримали. Але важливо сигналити, казати: от зараз все, я вичерпався, треба зупинитися. І знову жити далі.
– Дякую вам. Сподіваюся, що ваш досвід, те, що ви пройшли за цей час, за ці 200 днів і раніше, надихне когось із наших слухачів-читачів, і вони візьмуть це на озброєння і це буде корисним. А вам бажаю, щоби перш за все ваш син був слухняним в тому контексті, про що ми вже говорили, щоб він змінив вас на вашому посту вчительському і зайнявся справами мирними нарешті. Всім нам наснаги, терпіння і сили дочекатися нашої перемоги, яку ми отримаємо від Бога у свій час.
– Обіймаю. Дякую.
Розмовляла Ірина Матвієнко
Усі використані в публікації світлини з особистого архіву Вікторії Закорко
