ПОДЕЛИТЬСЯ

В дитинстві риболовля займала майже весь мій вільний час. Хтось може подумати, що на селі, куди нас, наче комуністи невгодних на Колиму, засилала мама щоліта, вільного часу майже нема. Особливо влітку. Якщо ми з братами не пасли сусідських і своїх корів, то грабали пахуче жовте сіно чи збирали тисячі жуків, щоб потім їх чавити в найближчій ямі. Сувора сільська романтика. В проміжку між тими незрівнянно потрібними видами фізичної розминки я і ходив на місцину, знану «ровами», щоб на практиці засвоїти суто чоловічу роль їжодобувача.

Риболовити нас навчив тато, майстер спорту з самбо та великий поціновувач похизуватися майстерністю лову риби на два гачка одразу. Та й що там складного? Вирізати патичок зо два метри з ліщини, щоб біль-менш рівним був, волосінь нав’язати на його один кінець, а до другого її кінця – тягарець з чугуна чи м’якого металу, блискучий і гострющий гачок та поплавок з грубо обструганого гусячого пера. Звісно ж, тато розказав, на що ті рибини клюють найкраще, тому всі приготування завершувались викопуванням земляних хробаків біля гноївки та купки кульок мокрого хліба.

На самому ставку треба було бути терплячим та тихо «висиджувати» покльов, бо риба не дурна і чує найменший шорох штанів. Та ми були спритніші і в 99% випадків дурили риб і за декілька годин поверталися гоноровою ходою додому з відчуттям виконаного обов’язку чи то чоловічої місії та повними карпів, ратанів та окунів пластиковими прозорими пакетами. Все це заради декількох секунд хизування перед «кольками-васьками» – сусідськими сільськими хлопцями, яким ніколи не вдавалося виграти наше рибне гран-прі. І в кількості, і в величині рибин ми завжди брали перші місця. Перемога ставалася тільки завдяки вдалому та мудрому керівництву нашого керманича. Без нього траплялися й зовсім прикрі історії, коли хизування для нас з братом оберталося експропріюванням всього улову старшими, все тими ж «кольками-васьками». Цьотка та дід в такому випадку про все здогадувалися, але сваритися не ходили, бо ті хлопчачі суперечки не варті ні уваги, ні часу дорослих.

Зараз думається, що, якби не наші пихаті дефілювання перед замурзаними сусідами, ми б з’їли набагато більше рибин тоді, бо зараз я риби не їм майже. Може, переїв, а може, переріс. Не хочеться й ловити, бо боюсь натрапити на велику рибину – мого діда. Думаю, він десь там досі плаває в підводному світі після поспішного відходу зі світу людей.

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ