Я роблю щось по хаті, роблю по роботі, перевіряю в дитини дз по математиці та укрмові, вчу таблицю множення, доначу на медикаменти-швидкі-снайперки-набої-продукти-військові_машини-тепловізори і різні штуки, на яких я зовсім не розуміюсь, але мої знайомі знають нащо це треба, а я їм довіряю.
Готую, читаю, малюю, молюся. Купила собі влітку красиву сукню в квіточку і навіть встигла її два рази вигуляти. Зробила вареньки-аджичку-ткемалі-салатики. Ніт, не по одній баночці. Помила вікна, повісила фіранки, поставила красиві квіти й тішуся ними. Насолоджуюся ранковою кавою. Іноді пригощаю себе шоколадкою. Вчу українську.
Я дуже намагаюся бути функціональною.
Але я не ОК.
Бо час від часу розпадаюсь-розсипаюсь-розливаюсь на слова-літери-звуки, на краплі-молекули-атоми. Розпадаюсь від болю, від відчаю, безпорадності. Розсипаюсь від нескінченої кількості згублених життів, від чорних смужок на світлинах красивих, сильних, усміхнених воїнів, від понівечених домівок, шкіл, храмів. Розливаюсь від обіймів тих, хто дочекався своїх, від яблук у руках тої старенької бабусі, від людських очей того вірного собаки…
Я не ОК. І певний час ще буду не ОК.
Та розумію, що моє ОК, навіть посеред цього жахіття, залежить у більшій мірі саме від мене. Тому витираю сльози, набираю в легені більше повітря і продовжую робити-донатити-готувати-читати-малювати-молитися-вірити-намагатися-дихати-жити. Попри все.
А як ваше ОК?
Ірина Матвієнко, Останівка
Світлина на прев’ю: design-dautore.com
