ПОДЕЛИТЬСЯ

Я сьогодні зустрів супермена.

Львів. Пекельна спека. Маршрут 44 до Стрийського парку.

На одній із зупинок 4-річний хлопчик ловить маршрутку, але не входить. Тримає міцно дверцята та кричить пискляво: «Почекайте мого татечка, він отувово йде».

Обертаючись, бачу військового з костилем. «Посвідчення», – каже.

Сину немає де сидіти, і тато садить його на коліно. Обличчя покривилося в момент, коли садив, очевидно, якраз на поранене.

– Татко, дивись, вертольот!

– Так, бачу, – сумно відповідає сину, очима проводжаючи гелікоптер.

Від нетерплячки син починає стрибати на тому коліні, тато кривиться та одразу ж повертає обличчю невимушеність і натягнуту посмішку. Щоб не бачили інші. Щоб не знали, що йому боляче.

Чоловіки, а тим більше ветерани військові, мають звичку приховувати біль чи сум, аби синам і донькам жилося добре. Не знаю, cкільки разів у нього так кривилося обличчя від болю. Та тепер його ноги загартовані боями та вертлявими синами. Його сталеві ноги не здадуть і метру землі. Його витривалі ноги впиратимуться до останнього. Заради сина таткові ноги витримають все.

Автор: Сергій Лебедєв, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ