Все буде добре.
Ця фраза зі мною, скільки себе пам’ятаю.
В якісь часи ця думка мене спасала. В якісь берегла. В якісь надихала. А ще захищала. І давала опору. І певність. І навіть обіймала, співаючи колискову. Витирала сльози. А часом їх додавала.
Дехто думав, що я жартую. Дехто вважав, що я дивна. Дехто казав, що хочу, як ти. А ще дехто просив: скажи, що все буде добре. Особливо, коли навколо було темно.
І я говорила. Деколи пошепки, а деколи на повну гучність. Завжди допомагало.
Коли було треба, ця фразо-думка спонукала і дозволяла. Допомагала бачити не те, що сталося, бо вже сталося, а дивитися трішки вище і бачити вихід. Можливість. Рішення. Наступну спробу.
А ще вона мене вчила. Гнучкості та адаптивності. Приймати та відпускати. Зустрічатися з невідомим, дивитись у вічі й засинати мирно. Не брати того, що не моє. Не хотіти чужого. Не заглядати у майбутнє, не рахувати і не вираховувати. Не порівнювати та не зрівнювати. Відпочивати. Навіть від себе.
Все буде добре – це не означає, що буде ідеально. Що буде так, як книжка пише. Чи буде так, як планувалося. Тобою чи кимось іншим.
Це означає, що все буде на користь. Все збудує, спорядить, зробить міцнішою і вільнішою одночасно. Все станеться вчасно.
І подарує крила. Такі, щоби носити з собою. В сумочці чи за плечима. В уяві чи наяву.
З нею я навчилась Жити. Сьогодні, тут і зараз.
Приймати і знати. Вірити та довіряти.
Це моя внутрішня цінність.
Це вже моя незмінна частина.
Це вже я.
До речі, в один час думала, що Вакарчук просто підслухав мої думки.
Все буде добре. Я стверджую, я не питаю.
Автор: Надія Кондратюк, Останівка
