Якщо вас обкрадуть в Південній Африці, поліція має шанс знайти все, шо вкрали. Якщо вас обкраде бабуїн, поліція шансів знайти вкрадене немає. Коли бабуїни прокидаються зранку, а прокидаються вони не раніше 06:20 зараз, найстарший встає, починає страшний крик і штурхає, будячи молодшого, той ще молодшого і далі по ієрархії, аж поки наймолодший не встане. Далі людиноподібні починають щоденну рутину порпання в сміттєвих баках, аж поки не розбудять людей, від яких їм частенько перепадає шанс нафандрейзити трохи смаколиків. Кажуть, то так вони гріються взимку.
День перший, так мене зустрічає ПАР. Пар тут йде з кожної щілини навіть взимку, адже +20 тут цілком нормальна температура. Опосуми, зебри, сурікати, лані, жирафи – всі вже зжилися з людьми і нагло крадуть їжу прямо з рук. Чемпіонство в крадіжках все ж залишається за бабуїнами. Вони використовують будь-яку нагоду, найменшу шпарину, щоб поцупити ще й блискучі дрібниці, десь рушник, в когось капці, чи просто кришку сміттєвого баку і втекти в гущі з тим. Одного дня бабуїни десь пропали. Я не бачив їх на території Кляйн Каріба, місця, де ми жили, як з’ясувалося згодом, з наступної причини: вони люблять кольорові речі, і коли увірвалися в одну хатину, в першу чергу чомусь взяли сині речі, включно з синіми таблетками для сну… І тиша… Хоч один день без бешкетників.
Не дивуюся, шо поліція не дає з ними ради – малих хуліганів в Лімпопо вбивати не можна.
Таке враження, шо люди далеко не втекли від природи. Славнозвісні slams – збиті докупи листки металу – служать хатами багатьом в околицях Йоганнесбургу і чудово вписуються у пейзаж. Мої маленькі очікування дали величеньку тріщину. Ну ніяк не сподівався від британської колонії такого занепаду культури, де бабуїн є об’єктом національної небезпеки, а люди сплять прямо на землі, отримуючи, за доктором Поповим, її силу)
Дивно відчувати себе білою пилиною серед чорного моря. Мабуть, чорні репрезентанти людства так само себе відчувають у нас, в Україні. Загублені, спиною відчуваючи цілу палітру поглядів.
Ночі в ПАР просто чудо. Варто тільки підняти очі догори і опиняєшся в обіймах неба, повного незнайомих зірок – не видко звичної Малої та Великої ведмедиць. Фази місяця тут протилежні до тих, що маємо в Північній півкулі. Тут не так багато світлового забруднення чи будь-якого іншого, особливо в Лімпопо. Для міського жителя такі дива не часто побачиш, хоча, звісно, біля сламс ситуація з дивами дещо гірша через бідність.
Несподіванкою виявилися локальні танці. Дівчата доволі активно трясли стегнами в ритм барабанів. Для пересічного європейця таке видовище є занадто відвертим, наче поклик до активніших дій. Ці ж дівчата виявилися талановитими і в співах, думаю, що узагальнення про всіх південноафриканців буде доречним – вони вміють співати. Незважаючи на негоди буття, вони продовжують свій відвертий танець з оригінальними заспівами.
Вони задоволені тим, що мають, і ретранслюють такий настрій, як можуть. Країна, що виробляє 40% золота світу, задовольняється залишками зі столу володарів з-за кордону. Здається, що, як і в України, тут просто немає культури менеджменту. Пробують своє та виходить як завжди. Схоже, повалений апартеїд все ж привніс свою лепту, як і колоніалізм. І щоб остаточно перемогти ту двоголову гідру, потрібно не одне покоління протанцювати. Це і є їх доморощений феномен надії в танці. Надії на добре, коли надія на краще вже вмерла.
Автор: Сергій Лебедєв, Останівка
