ПОДЕЛИТЬСЯ

Сучасний світ настільки швидко змінюється, що заручникам сьогодення завжди потрібно бути на крок попереду, аби залишатись на плаву. Тому ми всі звикли до швидкості буття, з поверхневим спілкуванням, фаст-фудами та постійним бажанням швидше досягти нових вершин.

Може, тому так тяжко в цей карантинний час зупиняти себе. А, певно, варто. Просто щоб навчитись ловити момент, який щосекунди безслідно зникає у вічність. Його не повернути після карантину. Життя не стоїть на паузі.

Як нам навчитися зупинятися для трапези, а не похапцем запихати сендвіч на льоту? Адже в тих зупинках стільки глибини, яку ми часто пропускаємо, чимдуж долаючи дистанцію. Розмірковую над цим і мрію практикувати це вміння. Воно точно згодиться за будь-яких часів.

Ранкова кава, улюблена. В найкращому горняті з таємничою історією. Закрию очі, аби відчути кавовий аромат на повну. Уявляю, як ще зеленими зерна збирали натрудженими руками, дбайливо складаючи у кошик. Як там гарно і свіжо, вітерець лоскоче обличчя, ранкове сонце осяює зелене поле. Відкрию очі – за моїм вікном теж сонце. Як добре, що й сьогодні воно прокинулося. Перший ковток – від нього залежить все: або на обличчі з’явиться посмішка, або згадаються слова: «кава моя не така, як треба». Гіркуватий присмак бадьорить, додає усвідомлення, що рецептори таки працюють. І це вже саме в собі – чудово. Ледь помітний серпанок повис над горням – напій ще гарячий. Як я люблю. Це значить, що я маю вдосталь часу насолоджуватись своєю трапезою. І це – чудово.

Син. Мале світловолосе курча з сірими очима допитливо вдивляється в душу. «Та» – що значить «йдемо туди». І я йду. Прямую за ним, немов заручниця. Зачарована тим, як прекрасно він ходить, я так цього чекала. Волосся, скуйовджене на маленькій голівці, розлітається на всі боки. Малий озирається, аби переконатись, що я поруч. Я – тут. Надто довго чекала на тебе, щоб зараз не піти слідом. І як добре, що ти прийшов. Саме до нас. Такий чудовий.

Цілунок надобраніч. Такий звичний, за тисячі спільних ночей такий домашній. І в той же час такий теплий, ніжний та потрібний. В нім не читаються емоції, від нього не зриває дах, не перехоплює подих. Він триває секунду. Та як чудово, що й цієї ночі він є. Як добре, що є той, хто його дарує. З ним не страшно заплющити очі та поринути в безодню снів. І це – прекрасно.

Я тільки вчуся. Прикрашаю свій стіл, дістаю святкові прибори, готую їжу та своє серце. А потім вповільнюю темп і починаю смакувати свою трапезу. Під назвою «Життя».

Автор: Наталя Орлова, Останівка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ