ПОДЕЛИТЬСЯ

За зачиненими дверима ховаємо біль. Драпіруємо його тоннами фільтрів, щоби хтось побачив у ньому щастя.

Заздримо картинкам і ніколи не знаємо, що ж ховається за кожною з них. Приміряємо нові ролі, наче сукні перед випускним. Намагаємося стерти своє справжнє обличчя, щоби потім майстерно намалювати на ньому нове.

Хочемо подобатись. Але всім, крім себе. Хочемо схвалення, прийняття і любові. Та не готові полюбити себе.

Вчинки ховаємо за пафосними коментарями. Топимо справжність в сотні мегабайт за секунду. Не живемо – пишемо картину, прекрасну і застиглу.

Наше життя постійно блідне в порівнянні з чужими. Тому навішуєм на нього святкових гірлянд і продовжуємо порівнювати. Забуваючи, що бачимо, як і показуєм вибране. Найкраще.

Своїх демонів ми тримаємо при собі. Достатньо близько, щоб дозволити їм з’їдати нас вечорами, запиваючи холодним вином. Чужих же демонів підпускаємо навіть ближче.

Свої двері зачиняють усі. Хтось на два повороти ключа, хтось залишає шпаринку. Щоразу, порівнюючи себе з кимось на терезах щастя, пам‘ятаймо: ми бачимо лише килимок біля чужих дверей. Щоразу, коли хочеться нанести замість свого обоиччя нове, питаймо себе, чи це наше бажання. І в чужому щасті давайте шукати підтримку, розраду, а не сотні ножів в наші спини.

Автор: Марта Гулей, Останівка

ПОДЕЛИТЬСЯ
Предыдущая статьяВидихай!
Следующая статьяПростые истины. Сергей Юрский
Інколи Марта – фабрика текстів, інколи – розробниця баз даних, буває дуже крутим математиком, інколи пише наукові роботи чужим дядям і тьотям. Кається і знов пише. Майстер спорту міжнародного класу з диванолежання, срібна призерка міжнародної олімпіади з прокрастинації та мама двох малих драконів.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ